29 розділ

Саша

Зима... Як багато ми згадуємо, коли чуємо одне це слово: і білий, пухнастий сніг, і тріскучий мороз, і теплі напої, сніжки, рукавиці, обов'язково з вишитими сніжинками, шапки з величезними бубонами... Ех! У столиці зима набагато м'якша, ніж на півночі. Не було ні тридцятиградусних морозів, ні снігу до пояса. Іноді доріжки в парку присипало пухнастим сніжком, навіть лід на озері стояв тонкий і ламкий. А так хотілося казки.

Хоча про що я? Яка казка, коли прийшла «улюблена» пора всіх студентів – сесія! Тут вона почалася ще в середині грудня, або сніжника за місцевим. В принципі, нічим особливим від земних сесій вона не відрізнялася, хіба що частіше зустрічалися наукові посібники некромантів (тобто зомбі) у коридорах головного корпусу, та побутовики практикувалися на будь-якій доступній поверхні. За півроку я ще не бачила такої чистої академії, хоча бували і конфузи.

Це сталося третього дня (у середу) вранці, ми снідали всією компанією, повторюючи на ходу пройдений матеріал. Сесія тільки почалася, і ми боялися іспитів до чортиків. Рікс не був відмінником, але завдяки своїй кмітливості та веселій вдачі, досить непогано навчався протягом півроку. Але, коли прийшла сесія, він раптом зрозумів, що на одному везінні не виїхати, тож зубрив удвічі старанніше.

Борнс-молодший щось тихо нашіптував, розмахуючи руками. Він так пішов у себе, що навіть не помітив, як його невинне бурмотіння перейшло у повноцінне заклинання чогось там, із дивними пасами. Щиро кажучи, я не розібрала ні слів, ні рухів. Лише встигла пірнути під стіл, коли відчула раптове коливання магічних ниток навколо столу. Почувся жахливий гуркіт, яскравий спалах і тиша… Виповзати назовні було страшно, але це гробове мовчання довкола лякало ще більше.

Те, що я побачила, шокувало не менше, ніж насмішило: зляканий до гикавки Рікс, дивився прямо перед собою, розкриваючи і закриваючи рот без жодного звуку, а в радіусі десь п'яти метрів, куди потрапив наш і ще два столи, все було фіолетово-синім. Буквально все! Столи, посуд, їжа, підлога та навіть студенти! Сині! Ні, не брудні, а СИНІ! Вони буквально перефарбувалися у синій колір: волосся, шкіра, одяг, навіть зуби у тих, хто на той момент говорив. Аватари наступають!

Було, правда, смішно. Тільки вже пізніше, коли закляття втратило силу і все повернулося, до норми. А це, на хвилиночку, сталося за три дні! Ну а до цього, Рікс усіма правдами та неправдами намагався втекти від розлючених студентів та працівників кухні. Він навіть їсти намагався лише у центральному корпусі, щоб не отруїли.

А взагалі, побутовики – страшні маги! Раніше ніколи не замислювалася, скільки шкоди можна завдати невмілими закляттями, а якщо таких недолугих студентів ще й багато… Самі розумієте: незнання помножене на кількість… М-так! Добре, що нас, цілителів, поки що не підпускають до живих людей.

Загалом від сесії до сесії живуть студенти весело. У ВІА ми живемо весело цілий рік, особливо після складання всіх іспитів. І як би Горійський не намагався завалити нашу групу, особливо мене, ми все ж таки впоралися і на перездачу ніхто не залишився.

- Що ти робитимеш на канікулах? - запитав мене Альбін, коли ми всі п'ятеро вирушили в «Синю Дракайну» святкувати закінчення сесії.

П'ятого дня, після закриття всіх прогулів та здачі хвостів, для студентів відчинили ворота. Святкувати вирушили не лише ми, а й уся академія.

- Працювати, - сумно посміхнулася. Наприкінці першого півріччя нам належить два тижні вихідних. - До Джо я не встигну з'їздити, а більше куди мені діватися? Добре, що хоч у гуртожитку можу залишитися.

- Оце так... - протяг Рікс. Він вже був звичного кольору, і насолоджувався розгляданням симпатичних молодиць. Ми якраз проходили крізь центральний парк, який поєднував Золотий та Зелений квартали. Погода була чудова, землю вкривав пухнастий білий сніг, заломлюючи і розсіюючи сонячне проміння, у гілках гуляв легкий вітерець, і чувся спів якоїсь зимової пташки. – А ми всією сім'єю поїдемо до Грушта, це в дні шляху від столиці, на захід, там мій дід живе. Щороку на Новоліття до нього їздимо, традиція…

У грудях все стислося, до горла підкотив ком. Новоліття, це новий рік по-нашому, так? Цікаво, чи батьки цього року поїдуть до бабусі? Сонька то, мабуть, із друзями відсвяткує, батьки їй тепер не указ... Вони згадають мене? Спочатку точно згадували, але вже стільки років минуло…

- Сашо! – мене хтось штовхнув. Звела очі і зрозуміла, що нічого не бачу, картинка розпливлася. - Сашо, з тобою все добре?

- Що? – ой, а голос чомусь такий хрипкий. Протерла очі… Я що, плачу? Який сором!

- Ти чого? - це Гур намагався мене розворушити.

- Нічого, не звертайте уваги, - постаралася відійти подалі вперед і непомітно стерти сльозинки, що знову набігли. От вже ці гормони!

- Кажи вже, - наздогнав мене Альбін. – Хіба ми не друзі? Думаєш, ми не бачимо, що ти все частіше сумуєш, закриваєшся від нас? Поділися своїми проблемами, може чому й зарадимо.

- Та нема чому радити, - ну ось, сльози і висохли. Що нам, безглуздим дівчатам, для щастя треба? Щоб пожаліли та спитали чим допомогти. А далі ми і в палаючий будинок самі, і коня на скаку теж самі! Ех… - Нахлинуло просто. За день до Новоріччя я втратив усю родину. У мене тільки Джо і залишився, і то далеко.

- Ясно! – раптом пробасив Карл. Він, взагалі, не так часто говорив, але завжди по суті. - До мене поїдеш! Таткові з мамкою тільки на радість буде, і малеча потішиться. Нема чого тобі тут одному сидіти!