27 розділ

Саша

Раян прилип до мене банним листом, не відірвати. Як йому пояснити, що його присутність ставить під загрозу всю мою конспірацію? Якщо він проговориться хоч словом, мені кінець! Не хочу в кабалу, але ще більше не хочу на плаху! Тому, коли ми вже наближалися до будівлі місцевої секретної служби, я дуже переконливо попросила його зачекати на мене зовні. Хлопець був категорично проти, та на щастя, всередину його все ж таки не впустили.

Разом з молодим, але дуже гордим, офіцером ми піднялися на четвертий поверх. Чоловік, постукавши і почувши запрошення увійти, підштовхнув мене до величезних різьблених дверей, а сам повернувся на пост.

- Здрастуйте, - несміливо зазирнула всередину. За дверима виявилася простора приймальна з величезним письмовим столом, безліччю стелажів із папками та кількома стільцями для відвідувачів. Ми з Куро тихо прослизнули всередину. - Мене звуть Олександр Грейс, вчора мені наказали прийти сюди.

Очі в підлогу, рухи незграбні, пальці нервово перебирають ґудзики сюртука. Куро сховався за мною. Ну, в крайньому випадку, спробував… Образ невпевненого, забитого сільського хлопчини не раз рятував мене в цьому житті. Сподіватимемося, що й зараз прокотить.

- А-а, - зрадів худорлявий, але жилавий чоловік років тридцяти. - Ми вас уже зачекалися. Проходьте, я зараз доповім. Ліерд Азарійський давно на вас чекає!

Азарійський? Я підсвідомо напружилася? Котрий із них? Цих вінценосних родичів щось дуже багато розвелося довкола мене!

За хвилину мене запросили ввійти. Насамперед, я чітко відчула неприємну атмосферу: в повітрі так і витало невдоволення, агресія та втома. Сірі тіні ховалися по кутках, поглиблюючи кімнату та нагнітаючи страхи. Похмуре місце! Хазяїн виявився дзеркальним відображенням власного кабінету: такий же похмурий, невдоволений і сірий. Ми деякий час мовчки розглядали один одного, але тут мою увагу привернуло ворушіння в дальньому кінці кімнати. Придивившись, не повірила власним очам: притулившись стегном до столу і пихато задерши ніс, на мене дивився Ізмір Азарійський. А що він тут робить?

Постаралася якнайретельніше приховати подив, нема чого загострювати увагу на нашому знайомстві. Раптом пронесе? Але ні, судячи з напружених вилиць і стиснутих кулаків, мене впізнали. Ото вже… окатий!

- Юначе, вас не вчили вітатись? - прогримів грізний, по-воєнному чіткий голос.

- Пробачте! – картинно схаменулася, притиснувши руку до грудей. Низько кланяючись, помітила злорадний блиск в очах молодого герцога. - Доброго дня, світлі ліерди! Я не привчений спілкуватися з такими високопосадовцями. Злякався трохи, ото й остовпів… А ще, я багато говорю, коли хвилююся. Татко вічно сердився через це. Говорив, що я гірший за торговця на базарі, і що в мене геть немає смаку в роті, бо я зовсім не розумію що і коли потрібно сказати. Не сердьтеся, світлі ліерди, тільки, навіщо я вам?..

- Досить! – гаркнув голова таємної канцелярії. Ух, як його перекосило! - Велінгтон!

- Слухаю вас, Майстре! - секретар так тихо ковзнув до кімнати, що навіть двері не рипнули.

- Принеси мені райдужний камінь і виклич групу, яка евакуювала Грега Рівера!

- Слухаюсь! - чоловік швидко вклонився і зник так само непомітно. Оце надздібності! Круто!

Через кілька хвилин у двері постукали, і всередину зайшов секретар зі скринькою, точно такою, як в академії, а за ним ті ж чоловіки, що були в провулку. Судячи з веселих посмішок і підморгування, мене впізнали. А я що? Все за планом, врубаю дурненьку!

- Брукс, - чоловік грізно глянув на цілителя з рятувальної команди, - це той хлопчина, якого Рівер наказав доставити до відділу?

- Саме так, Майстере, - вклонився Брукс.

- І це ЙОГО слідчий називав магом життя?

- Так точно!

- Ти, - звернувся до мене голова ТК, - підійди і доторкнися до кристалу!

Як скажете, пане начальник! Показово зам'ялася, але поклала руку на камінь. Як і очікувалося, він ледве дотяг до синього спектра. Внутрішньо зраділа!

- Цього не може бути! – емоційно вигукнув Брукс. – Під час огляду я чітко бачив величезний викид енергії… Пошкодження Грега були несумісні з життям! З таким рівнем цей хлопець не зміг би навіть жука вилікувати, не те, що командира!

- Тоді хто його врятував? - це питання ліерд Азарійський виплюнув так, ніби щойно проковтнув величезну муху. – Тому що цей хлопець явно не тягне на мага життя. Він і на мага тягне з величезною натяжкою!

Раптом цілитель підскочив до мене і, схопивши за плечі, шалено затрусив. Мені навіть переляк зображати не довелося.

- Хлопче, відповідай негайно! Що ти зробив з ним? Як зупинив кровотечу? Яким заклинанням ти скористався? – в його очах палало маніакальне полум’я. Та він божевільний!

- Н-і-і-як! - намагалася відповісти, не відкусивши собі язика. Моя голова бовталася туди-сюди, як болванчик. – Я знайшов його таким… Іду, дивлюсь, лежить хтось, весь у крові, але ще живий. Відправив Куро, це мій карракал, за допомогою. Сам-то я не впорався б. Ваш начальник, хоч і виглядав щуплим, але насправді виявився дуже важким. А тут Раян прийшов. Думав, разом ми його дотягнемо, хоч до таверни. Там неподалік є одна, «Синя Дракайна». Може, чули? Чудове місце!.. Але тут цей ваш прокинувся, сказав, як звати і як допомогу викликати. Ото й усе! Якщо не вірите, то ви Раяна запитаєте! Раян Форістер, він на першому курсі бойового факультету навчається...