15 розділ

Саша

На світанку, як завжди, грали в наздоганялки. Було весело. Ніколи не помічали, як рутинні справи знімають стрес і заспокоюють нерви. Це захисний механізм нашої підсвідомості: якщо все по-старому, значить можна не напружуватися, саме якось  влаштується. Так і в мене. Весь шлях до академії мозок кипів, а сьогодні бац! і життя продовжується.

Вже зранку до гуртожитку повернулися студенти. Відчула себе бджолою у вулику. Від гулу, здається, навіть стіни вібрували. Востаннє таке було ще в школі на перервах... Схоже, я скучила навіть за тим, що щиро ненавиділа. Ми з Куро спробували по-тихому прошмигнути в бібліотеку і канцелярію за перепусткою, доки не набіг натовп. Але не так сталося, як гадалося! Мого котика не помітити складно. Тому всі боягузи, просто витріщалися, а хто сміливіший, зупиняли, розпитували і навіть намагалися погладити. Щоправда, безуспішно. Все-таки, карракал завжди пильнує, навіть якщо і виглядає розслабленим.

- Може, тобі краще залишитись у кімнаті? – запитала свого друга, коли ми втекли від чергових цілувальників сімейства котячих.

- Р-ррр…

- Ні, так ні. Чого стазу сердитися? - побачивши вільний вихід, ми стрімголов кинулися до нього. – Швидше, швидше! Аби тільки встигнути!

З розбігу навалилася на важке дверне полотно і відчула, як разом із дверима відлітає щось не менш важке. А ось і пригоди завітали…

Коли я по інерції вилетіла надвір, на мене чекала картина Рєпіна «Припливли». По сходах, підмітаючи п'ятою точкою пил, з'їжджав високий, широкоплечий попелястий блондин, у дуже дорогому одязі. А його оточення, судячи з таких же дорогих речей і шокованих пик, витріщивши очі, навіть не намагалася його зловити. Або в них ступор, або не така вже й сильна їхня любов.

Блондин підняв на мене лютий погляд, закипаючи на місці. Зараз заспіває!

- Ти…

- Дуже перепрошую! - заторохкотіла, поки його рот не встиг розкритися ширше. – Я такий безрукий! Але що ж з мене взяти? Я ж із села. Не сердьтеся, найсвітліший ліерде! Так поспішав, так поспішав! Не чекав, що за дверима хтось буде. А я такий незграбний. Татко весь час гнівався, як у нього такий синок міг народився. Адже він у мене ковалем був, та й дядько мій на всі руки майстер, а тут я... Ех, у матінку напевно...

Поки всі вуха розвісили, сама швидко подала Куро знак зникнути. Спустилася, підняла шокованого хлопця за лікоть, нишком кинула скануюче і знеболювальне заклинання. Щоб не встиг згадати про мене, коли очуняє. Закружляла його, обтрушуючи дорогий костюм, і поки він знову намагався зловити рівновагу, втекла до найближчих кущів.

Уф… пронесло. Оце бовдур! Була б нахабнішою, залишила б його в одних підштаниках. Добре, що мама з татом прищепили патологічну огиду до крадіжок. Поки я відпочивала на траві, свита відійшла від потрясіння і загалділа, як гуси на річці. Ну, просто баби на ринку! Заохали, заголосили, підхопи свого кумира під білі рученята, і спровадили до гуртожитку.

Коли я вже збиралася покинути оглядовий пункт, за спиною почулися оплески. Спочатку думала злякатися, але потім недалеко промайнув чорний хвіст. Значить, свої.

- Це було чудово! – знайомий голос належав Раяну.

- Привіт, - дружелюбно посміхнулася, обтрушуючи штани. - Чого тільки не зробиш, щоб уникнути прочухана. Якими вітрами?

- Іду до бібліотеки, - хлопець якось дивно на мене глянув, подумав трохи та продовжив. - Підеш зі мною? Разом веселіше.

- Ну, ходімо, - посміхнулася ще ширше. Кумедний екземпляр. – Куро, вилізай! Досить відлинювати.

Карракал одразу з’явився поруч, ображено пирхаючи. Не знаю як, але по морді всього сімейства котячих дуже легко зчитувати емоції, особливо якщо вони негативні. Не дивно, що наш супроводжуючий спочатку стримано, а потім все голосніше хихотів осторонь.

- Не стримуйся, - добродушно порадила. – Він лише виглядає таким грізним, а в душі ніжний та солодкий, як пудинг.

Отут Раяна і прорвало. Реготів, як то кажуть, від душі. Я навіть задивилася. Ніколи не помічали, як змінюється обличчя людини, коли вона щиро веселиться? Воно ніби світиться зсередини. І це зовсім не залежить від віку, статусу чи зовнішності. Це щось інше. Те, що поєднує світи, де б ти не був.

У бібліотеці було ще пусто. Студенти не дуже поспішали обзавестися джерелами знань. Тому, представницький чоловік середніх років, у довгій чорній мантії, не заморочуючись, видав нам по стопці книг, висотою в половину мене, і сховався за стелажами. Ех, життя моє - бляшанка ...

Вийняла з кишені моток мотузки, так і знала, що знадобиться, розділила книги на три стоси і перев'язала хрест-навхрест. Весь цей час, Раян мовчки стежив за мною. І чого так дивуватися? Ну, не вмію я поки що левітувати, що ж тепер не жити? Віддала одну стопку Куро, дві взяла собі і подивилася на знайомого.

- А ти що? - відмер хлопець.

- Угу, не моє це. Занадто травмонебезпечно для оточуючих. Краще навіть не намагатися, - розвернулась і попрямувала до виходу. Далеко звичайно, але краще вже так, ніж весь час щось губити і вибачаться.

- Я думав, побутові заклинання перше, що викладають у магшколах. У нас принаймні так.

- Можливо, - хлопець уже зрівнявся з нами, і я могла говорити, не повертаючи шиї. – Тільки я не навчався у школі. Мене взагалі ніхто до чотирнадцяти років не вчив.