15 розділ

Саша

На світанку, як завжди, грали в наздоганялки. Було весело. Ніколи не помічали, як рутинні справи знімають стрес і заспокоюють нерви. Це захисний механізм нашої підсвідомості: якщо все по-старому, значить можна не напружуватися, саме якось  влаштується. Так і в мене. Весь шлях до академії мозок кипів, а сьогодні бац! і життя продовжується.

Вже зранку до гуртожитку повернулися студенти. Відчула себе бджолою у вулику. Від гулу, здається, навіть стіни вібрували. Востаннє таке було ще в школі на перервах... Схоже, я скучила навіть за тим, що щиро ненавиділа. Ми з Куро спробували по-тихому прошмигнути в бібліотеку і канцелярію за перепусткою, доки не набіг натовп. Але не так сталося, як гадалося! Мого котика не помітити складно. Тож всі боягузи, просто витріщалися, а хто сміливіший, зупиняли, розпитували і навіть намагалися погладити. Щоправда, безуспішно. Все-таки, карракал завжди пильнує, навіть якщо і виглядає розслабленим.

- Може, тобі краще залишитися в кімнаті? – запитала свого друга, коли ми втекли від чергових цінувальників сімейства котячих.

- Р-ррр…

- Ні, так ні. Чого одразу сердишся? - побачивши вільний вихід, ми стрімголов кинулися до нього. – Швидше, швидше! Аби тільки встигнути!

З розбігу навалилася на важке дверне полотно і відчула, як разом із дверима відлітає щось не менш важке. А ось і пригоди завітали…

Коли я по інерції вилетіла надвір, на мене чекала картина Рєпіна «Припливли». По сходах, підмітаючи п'ятою точкою пил, з'їжджав високий, широкоплечий попелястий блондин, в страшенно дорогому костюмі. А його оточення, судячи з таких же дорогих речей і шокованих пик, витріщивши очі, навіть не намагалося зловити постраждалого. Або в них ступор, або ж не така вже й сильна їхня любов.

Блондин підняв на мене лютий погляд, закипаючи на місці. Зараз заспіває!

- Ти…

- Дуже перепрошую! - заторохкотіла, поки його рот не встиг розкритися ширше. – Я такий безрукий! Але що ж з мене взяти? Я ж із села. Не сердьтеся, ясний ліерде! Так поспішав, так поспішав! Не чекав, що за дверима хтось буде. А я такий незграбний. Татко весь час гнівався, як у нього такий синок міг народився. Адже він у мене ковалем був, та й дядько мій на всі руки майстер, а тут я... Ех,вв матінку напевно...

Поки всі розвісили вуха, швидко подала Куро знак зникнути. Спустилася, підняла шокованого хлопця за лікоть, нишком кинула скануюче і знеболювальне закляття. Щоб не встиг згадати про мене, коли очуняє. Закружляла його, обтрушуючи дорогий костюм, і поки він знову намагався зловити рівновагу, втекла до найближчих кущів.

Уф… пронесло. Оце бовдур! Була б нахабнішою, залишила б його в одних підштаниках. Добре, що мама з татом прищепили патологічну огиду до крадіжок. Поки я відпочивала на траві, свита відійшла від потрясіння і загалділа, як гуси на річці. Ну, просто баби на ринку! Заохали, заголосили, підхопи свого кумира під білі рученята, і спровадили до гуртожитку.

Коли я вже збиралася покинути оглядовий пункт, за спиною почулися оплески. Спочатку думала злякатися, але помітила, як недалеко промайнув чорний хвіст. Значить, свої.

- Це було чудово! – знайомий голос належав Раяну.

- Привіт, - дружелюбно посміхнулася, обтрушуючи штани. - Чого тільки не зробиш, аби уникнути прочухана. Якими вітрами?

- Іду до бібліотеки, - хлопець якось дивно на мене глянув, подумав трохи і продовжив. - Підеш зі мною? Разом веселіше.

- Ну, ходімо, - посміхнулася ще ширше. Кумедний екземпляр. – Куро, вилізай! Досить відлинювати.

Карракал одразу ж з’явився поруч, ображено пирхаючи. Не знаю як, але по морді всього сімейства котячих неймовірно легко зчитувати емоції, особливо якщо вони негативні. Не дивно, що наш супроводжуючий всю дорогу спочатку стримано, а потім все голосніше хихотів.

- Не стримуйся, - добродушно порадила. – Він лише виглядає таким грізним, а в душі ніжний та солодкий, як пудинг.

Отут Раяна й прорвало. Реготав, як то кажуть, від душі. Я навіть задивилася. Ніколи не помічали, як змінюється обличчя людини, коли вона щиро веселиться? Воно ніби світиться зсередини. І це геть не залежить від віку, статусу чи зовнішності. Це щось інше. Те, що поєднує світи, де б ти не був.

У бібліотеці було ще пусто. Студенти не дуже поспішали обзавестися джерелами знань. Тому, представницький чоловік середніх років, у довгій чорній мантії, не заморочуючись, видав нам по стопці книг, висотою в половину мене, і сховався за стелажами. Ех, життя моє - бляшанка...

Вийняла з кишені моток мотузки, так і знала, що знадобиться, розділила книги на три стоси і перев'язала хрест-навхрест. Весь цей час, Раян мовчки стежив за мною. І чого так дивуватися? Ну, не вмію я поки що левітувати, що ж тепер не жити? Віддала одну стопку Куро, дві взяла собі і подивилася на знайомого.

- А ти що?.. - відмер хлопець.

- Угу. Не моє це. Занадто травмонебезпечно для оточуючих. Краще навіть не намагатися, - розвернулась і попрямувала до виходу. Далеко, звичайно, але краще так, аніж весь час щось губити і вибачатися.

- Я думав, побутові закляття перше, що викладають у магшколах. В нас, принаймні, так було.

- Можливо, - хлопець вже зрівнявся з нами, і я могла говорити, не повертаючи шиї. – Тільки я не навчався в школі. Мене взагалі ніхто до чотирнадцяти років не вчив.