13 розділ

Саша

Отже, я вперше поїхала сама. Як відчуття? Незвично: трохи тривожно і трохи радісно. Три дні шляху до найближчого порталу пройшли похмуро. Ліерд Горійський дивився на нас із Куро букою, ніби це ми самі, нахабно, влізли в його карету. Цікаво, чого він очікував від нас? Мені ніколи не зрозуміти цих чоловіків.

Третього дня ми в'їхали в найбільше місто північної провінції Івлійської імперії - Верлінгтон. Мегаполіс місцевого розливу. Величезне, середньовічне місто, з кам'яними будинками на два-три поверхи, брукованими вулицями та натовпом народу. Навколо метушня, шум і ґвалт. Ми тільки до порталу добиралися три години, а ще черга. І це на кареті. Хоча пішки, напевно, було б швидше. Затори, вони і в іншому світі – затори!

Портал виявився величезною, більше двох сажнів (3,6м) у діаметрі, круглою аркою, затягнутою "живою", сріблястою пеленою. Вона огортала весь отвір і постійно хвилювалася, наче море під час шторму. І в це ми маємо проїхати? Жах який!

- Вам уже доводилося користуватися портальними арками? – поцікавився ліерд Горійський. Мабуть, він помітив мою розгубленість.

- Ні, ліерд перевіряючий, - перевела погляд на співрозмовника.

- Зовіть мене менторас Горійський, так у нас прийнято звертатися до викладачів, - я повільно кивнула. - Добре. Вам не варто хвилюватися, це безпечно та не принесе жодних неприємних відчуттів. Намагайтеся розслабитися.

Він мав рацію. Коли ми пройшли контроль на пропускному пункті і в'їхали в арку, було відчуття, наче проходжу крізь туман на світанку: волого і трохи мерзлякувато. Я б навіть сказала, освіжає.

По той бік виявилося світло і галасливо. Залишали Верлінгтон ми у сутінках, а в столиці час наближався до обіду. Ого, яка різниця! А ще тут тепліше і все наче б то яскравіше.

- Ласкаво прошу до Алерраму, центру світу! - чоловік глузливо скривився (усмішкою це не назвати). – Зараз нас відвезуть до академії. Приймальна комісія вже не працює, але вас приймуть за моїми рекомендаціями. Так, як ви у нас бюджетник, вам буде надано стипендію. Будете відмінником - піднімуть, не дотягнете - знімуть взагалі. У ваших інтересах не лінуватися. В гуртожитках у нас живуть по двоє, але з огляду на вашого супутника, думаю, комендант піде на поступки. Хоча у нас не прийнято тримати тварин. Своїх вихованців студенти залишають вдома.

- Куро не вихованець! - вперше за весь час огризнулася. Зазвичай, я мовчки терпіла його випади, але зараз... накипіло, мабуть.

- Так-так...

Щільно стиснула губи, аби не нагрубити. Він мене дістав! Схоже, всю свою «любов» до Джо, він переносить на мене… на нас. Хоча, Куро він трохи побоюється. Це не я помітила, у котів чудовий нюх.

- Як приїдемо, пройдете до канцелярії, а далі за списком. Список видадуть на руки. Будьте уважні!

Більше ми не розмовляли. Я мовчки дивилася у вікно, Горійський закопався у якісь документи, він їх усю дорогу мусолив.

А за вікном було на що подивитись. Ми проїжджали вздовж великої ринкової площі. Чого там тільки не було: від продуктів та одягу, до прикрас та тварин, причому останні настільки незвичайні, що у мене не вистачило б фантазії, таке придумати. Потрібно буде сюди повернуться і глянути ближче.

За ринком розпочиналися торгові квартали. О, це не магазинчики Бігля і навіть Орревіля. Кожна вітрина, кожна вивіска – витвір мистецтва! Яскраві, мерехтливі, на деяких навіть рухаються малюнки. Цікаво, це механіка чи магія? Майстерні, які займають цілі будинки, з десятками робітників, аптеки, магазини готового одягу та навіть кілька салонів краси. Так-так! То був шок! І що мене остаточно добило, там явно обслуговували і чоловіків, і жінок. Бачила, як щаслива парочка покидала один такий заклад. Що ж, мабуть, тут жіноча краса цінується більше, ніж на півночі імперії.

Ні, працюючих жінок я не бачила, але багато хто походжав по ринку і навіть гуляли вулицями. Вони зовсім не виглядали такими ж забитими та приниженими, та й одягалися яскравіше, швидше як у нас наприкінці 18-го - початку 19-го століття. Довгі, в підлогу сукні, з декількома нижніми спідницями, з невеликим шлейфом, довгими вузькими рукавами, закритим, навіть суворим верхом, але світлих, яскравих кольорів. Тільки незаможні жінки у темних, непомітних сукнях.

До речі, щодо одягу, схоже, і мені доведеться прошвирнутися по магазинах. Джо, звичайно, намагався підібрати відповідний гардероб, але столична мода явно просунулась подалі від глибинки.

Незабаром ми приїхали до величезних кованих воріт із зображеннями тутешньої флори та фауни. Ось вона, Велика Імператорська Академія, захована за височенним кам'яним парканом, у тіні тисячолітніх дерев, сильна і незламна від її створення і до сьогодні. Стільки чуток і навіть легенд ходить світом про її скарби, таємні бібліотеки і покійників, замурованих у стіни старого замку. Навіть у тій глибокій глушині, куди мене закинуло, багато хто з благоговінням розповідав тутешні легенди. Думаю, значно перебільшені, але все ж...

Зізнаюся, серце застукотіло швидше. Навіть не думала, що мене це так схвилює. Все ж таки, в глибині душі, там, куди не дістає сонячне світло, я дуже й дуже хотіла тут навчатися.

Горійський продемонстрував сторожу перепустку і ворота відкрилися. За стінами виявилася величезна територія. Паркова зона розділялася звичайними будинками в три-чотири поверхи. А в центрі, над усім звичним, височів справжнісінький середньовічний замок, у готичному стилі, високий, білокам'яний, з вузькими вітражними вікнами, з чотирма великими і безліччю маленьких веж. Замок мав окремий внутрішній дворик із відкритими галереями та декількома входами. Напевно, так зручніше зрізати шлях між парами. Круто! Я тепер як Гаррі Поттер! Тільки мітли не вистачає.