10 розділ

Королівство Борейя

Не наслідний принц Крейг Реньє

- Ти все зрозумів?

- Так, батьку!

У багато обставленому світлому кабінеті за столом сидів чоловік, років шістдесяти на вигляд, уже сивіючий, але ще доволі міцний. В очах лід, губи міцно стиснуті. Він сердиться, тому що хлопець, якого він сам породив, дивиться на нього з повною байдужістю і навіть деякою зневагою. Як він сміє зневажати ЙОГО, Людвіга Едуарда Сіверуса Реньє, правлячого короля великої та незламної Борейї? Як він сміє не погоджуватися з ним? Чому він такий схожий на свою матір? Такий самий норовливий і самовпевнений. Але, демони, якою ж вона була красунею!..

Всього на мить в очах монарха майнули теплі почуття, та Крейг уже зрозумів, буря минула. Він добре знав батька, тому точно вловлював момент, коли можна видихнути та продовжувати розмову.

- Послухай, сину, - почав чоловік, спокійним голосом, - я розумію, що ти не завжди згоден з моєю політикою та моїми діями, але зараз ти мусиш мене підтримати. Ти вступиш до Великої Імператорської Академії магії та цілительства інкогніто. З достовірних джерел відомо, що на четвертому курсі бойовиків навчається спадкоємець герцога Азарійкого. Ти повинен подружитися з ним, втертися в довіру настільки, щоб залишатися в курсі всіх планів імператора та його радника.

- Тобі мало шпигунів у палаці? – не стримався хлопець.

- О, ні, синку, - посміхнувся монарх, - мої плани на тебе далекосяжні. Надто далекосяжні...

Саша

Вступати я вирішила до невеликого цілительського інституту на заході від Бігля, два дні шляху на поштовому диліжансі. Джо пропонував різні магаакадемії, стверджував, що навіть в Імператорську є шанс пройти, але я відмовилася. По-перше, далеко! Враховуючи портали у великих містах та шлях до найближчого, пішов би лише тиждень, аби дістатися до столиці, тож часу вже не було. А по-друге, мені було відверто страшно їхати з дому. Що б там не казав маг, а я все ж таки не настільки в собі впевнена. Та й фінансовий бік питання не менш напружував. Джо, звичайно, всім потрібним забезпечував і далі не покине, та й стипендія має бути, якщо стану відмінницею, але наміру десь підробити я не покидала. Не все ж мені на шиї в мага сидіти.

У великих містах роботи більше, але й обдурять швидше. Наскільки я зрозуміла, всі академії закритого типу, тобто випускають тільки у вихідні. Багато не заробиш. Тому категоричне ні! Та й світитися, поки що, не хочеться. Ще не готова.

З грудьми все вирішилося само собою. Якось ми з Джо просто гуляли містом, я розповідала, що таке стягуюча білизна, і для чого її носять наші жінки. Не питайте, навіщо, сама не знаю. Але дослухавши, маг раптово зупинився. Постояв трохи, дивлячись в нікуди, а потім помчав у невідомому напрямку. А коли повернувся, виявилося, що один його знайомий вже дуже давно створив тканину, тонку та еластичну, але при цьому натуральну. (Дивно, що для такої розкоші не знайшлося застосування. В нас її б з руками та ногами відірвали.) Тілесного кольору і зачарована від зносу, вона ідеально підходила для наших цілей. Зрештою, в нас вийшло щось схоже на корсет для грудей. Тканина досить м'яка, щоб не заважати і не дратувати, міцно обхоплювала грудну клітку. Спочатку було дуже незручно, та згодом я звикла. Так навіть краще, корсет завжди нагадує хто я і де!

Зібравши все необхідне, ми вирушили до Бігля. А через добу, вже на поштовому диліжансі (це така велика карета на вісім місць, запряжена четвіркою величезних уркусів. Жах який!), ми вирушили до Орревілю. Там на мене чекав цілительський інститут і п'ять років щасливого студентського життя.

Хто ж знав, що в долі на нас зовсім інші плани...

До міста прибули рано вранці. Втомлену й голодну мене затягли до невеликого шинку. Нагодували, дозволили вмитися та залишити речі, а потім за шкірку відвели на килим до приймальної комісії. Сама будівля інституту нічим таким не виділялася серед інших. Хіба що напис над входом мерехтів: "Орревільський цілительських інститут". На вулиці юрмилося десь півсотні абітурієнтів. Усі хлопці сімнадцяти-вісімнадцяти років, з різних класів, від простолюдина до аристократа. Це було дуже помітно.

Спочатку я трохи знітилася. Здавалося, ось зараз увесь цей натовп подивиться і відразу зрозуміє хто я. І тоді нам із Джо кінець! Серце калатало так голосно, що навіть перебивало загальний шум. Перед очима танцювали плями, голова паморочилася. Здається, я зараз уперше в житті втрачу свідомість…

- Олександре! - почулося десь поряд. - Сашо, подивися на мене.

Я невпевнено повернула голову на поклик. Джо стояв поруч і тримав мене за лікоть. В очах тривога, губи щільно стиснуті.

- Я не зможу, - прошепотіла онімілими губами.

- Зможеш! – його впевненість здивувала і трохи заспокоїла. - У тебе немає вибору. Ти повинен! Або так або ніяк.

"Повинен", ось що остаточно привело мене до тями. Я більше не маленька дівчинка в чужому світі, без права на свободу. Я – Олександр Грейс, хлопець сімнадцяти років. Я маг! Я майбутній цілитель! І я той, хто змінить цей проклятий світ на краще!

На вході всім абітурієнтам роздали номери, і ми по черзі входили до великої аудиторії перед ясні очі комісії. Троє цілителів різного віку сиділи за довгим столом і шаруділи папірцями.