8 розділ

Ранок почався з настирливого стуку в двері. Застогнала у подушку, але піднялася. Так голосно барабанити могла лише одна людина.

- Вже встав! - Прокричала, натягуючи одяг. По-швидкому вмилася і почистила зуби (тутешні щітки зовсім, як наші, тільки з дерева, і ворс ніби натуральний, але зуби відбілює, і ясна зовсім не подразнює, мабуть, і тут магія замішана).

За дверима вже чекав Джо при повному параді, хто б сумнівався. Ми поснідали. Куро тихо сидів у мене за пазухою, періодично прицмокуючи шматочками млинців, що я нишком тягала зі столу. Коли ми вже збиралися йти, нас перехопив Вінька. Він м'явся біля нашого столика, явно почуваючи себе не у своїй тарілці.

- Говори, - наказав маг.

- Ми це, - бубонів цей двометровий балбес, - там батя хоче бачити вас. Чи не будете ласкаві пройти за мною? Дуже просять...

- Веди, - зітхнув чоловік.

Вінька провів нас тим самим коридором, тільки увійшли в інші двері. Як виявилося, за дверима був маленький кабінет. Невеликий письмовий столик, два крісла та стелаж із папками, от і все оздоблення. Біля маленького віконця стояв такий самий великий, як Вінька, чоловік, тільки в плечах ширший, та у волоссі заплуталася сивина.

Коли ми ввійшли, він привітно посміхнувся і, з не властивою таким габаритам швидкістю, кинувся до нас потискати руки. У кімнаті одразу стало тісно та душно. Я навіть злякалася трохи такого натиску. А раптом я чогось там наробила вчора й зараз мене вбиватимуть. Але ні, чоловік привітався і присів до одного з крісел.

- Ну що ж ви, пане маг, сідайте, - запросив господар. — Я покликав вас висловити свою щиру подяку за все, що ви для нас зробили! Адже ви врятували життя моєму онукові! Якби не ви...

- І невістці... - навіщось я це ляпнула? Чесно кажучи, навіть не зрозуміла, коли воно вирвалося.

– Що? - здивувався новоспечений дідусь.

- Онукові та невістці, - впевненіше нагадала. - Чи мати не вижила?

- А, - відмахнувся чоловік, - вижила. Що їй буде? Полежить день-другий, та на кухню й повернеться.

"На кухню"! Злість скипіла, як море у дев'ятибальний шторм. В очах потемніло, а довкола мене почали сплітатися магічні потоки. Джо стиснув мій лікоть, намагаючись привести до тями, але це ніяк не допомагало.

- Ми хотіли б побачити породіллю і дитину, - раптом випалив маг.

- Навіщо? - здивувався шинкар, навіть не уявляючи, яка загроза нависла над його головою.

- Треба! - відрубав Джо.

Чоловік тільки мовчки кивнув головою і повів нас до тих самих дверей. Не турбуючись навіть постукати, він відкрив стулку навстіж і прокричав своїм басом:

- Лілько, це до тебе. Покаж дитину!

Я влетіла до кімнати слідом. Мати так само напівлежала на ліжку, але виглядала набагато краще. На щоках рум'янець, губи червоні, у вічі повернулося життя. Немовля лежало поряд у колисці. Такий маленький, рожевий, з курносим акуратним носиком.

Мимоволі посміхнулася й зрозуміла, що злість схлинула, мов вода. Просканувала обох і, не знайшовши жодних проблем зі здоров'ям, остаточно заспокоїлася. У них все буде добре.

– Ти помітила? - спитав Джо, коли ми вже на уркусі повільно під'їжджали до ринку.

- Що у цьому світі люди швидше відновлюються? Дивно, але факт. У нас після таких пологів жінка ще як мінімум тиждень лежала б пластом.

- Я не про це. Дитина – маг, – буденно констатував чоловік. - Тепер зрозуміло, чому тебе так тягло туди. Магія завжди намагається захистити свого носія будь-яким способом.

- О, ясно... Значить те, що я тут, це також магія постаралася? Отже, там я мала померти?

- Швидше за все...

Більше ми не розмовляли. Джо здав хутро одному з бариг, і ми пішли гуляти містом. Було весело. Він весь час щось розповідав, показував місцеві визначні пам'ятки, і навіть той самий пансіон, для благородних і не дуже, побачили. Так собі містечко!

Ближче до обіду ми зайшли у справжню ресторацію. Так-так! Отак і написано на вивісці: "Ресторація". Це щось подібне до нашої кав’ярні. Біля величезних вікон милі столики, з іншого боку кабінки, заховані за тканинними ширмами та безліччю зелені.

Офіціант у чорному довгому фартуху провів нас до однієї з кабінок, засунув меню в руки та втік.

- Випускай Куро, - Джо спокійно вмостився на дивані з одного боку столу.

- А його не побачать? - із сумнівом розстебнула куртку. Карракал одразу зістрибнув на диван і, з тихим нявканням, потягся.

- Ні. Тут на кожній кімнаті звуконепроникний купол. Ніхто не підслухає і без відома не увійде.

- Хм...

А що було ще казати. Втішно, що тут все ж таки не зовсім середньовіччя.

Через хвилину дзенькнув невидимий дзвіночок і в кабінку зайшов чоловік, років десь під п'ятдесят, рудий, бородатий, міцної статури, з хитрими очима. Вони з Джо обнялися, жартуючи, і тільки тоді помітили нас із котом.

- Ух ти, - вигукнув гість, чи не гість, судячи з його поведінці, - очі розбіглися. Не знаю, куди спочатку подивитися. Джо, друже, кого це ти привів до мене?