7 розділ

Цього разу ми зупинилися на ніч у лісі, трохи звернувши з дороги. Джо втомився, та й я була не в тому стані, аби керувати уркусом. Маленький підібранець мирно сопів, набираючись сили. Маг запевняв, що йому більше нічого не загрожує. Щиро кажучи, я й сама це знала, відчувала. Напевно, це мої нові здібності давали про себе знати.

Додому повернулися близько полудня. Дивно, як швидко я звикла вважати це місце своїм. І, схоже, тутешні боги роблять все, аби міцніше мене до нього прив'язати.

Насамперед треба було викупати котика. Такого замазуру в будинок пускати не можна. О, я тричі міняла воду, поки не домоглася чистої блискучої шерстки. Про те, що після цього купатися треба було вже мені, говорити, думаю, не варто.

Як з'ясувалося, під шаром бруду, виявилася абсолютно чорна шерсть, трикутні вуха з довгими пензликами, як у рисі, та яскраві зелені очі (навіть не так, очиська!). Між пухнастих подушечок ховалися довгі гострі пазурі, страшно уявити, якими вони будуть, коли карракал виросте.

- Джо, як гадаєш, скільки йому? - запитала я за вечерею.

- Три-чотири місяці не більше, знизав плечима чоловік. - Карракали напівнечисть, здатні виростати до одного сажня (1,8 м) і важити близько 12 безмін (30 кг). Таке маля на ринку піде за тридцять золотих, а то й більше. Кожен ліерд не проти завести собі такого вартового. Карракал, встановивши прив'язку з господарем, все життя служитиме лише йому...

- Я його не віддам! - вирвалося саме, коли уявила, як Джо намагається продати мого котика.

– Що? – здивувався чоловік. – А! Ну так. Вже не продаси. Він прийняв тебе. Тепер ти його власниця.

- Фу-ух... - видихнула з полегшенням. - Значить карракали дуже рідкісні тварини. Як же тоді він опинився біля селища?

- Самі карракали не такі вже й рідкісні, але своїх малюків вони ховають так, що жоден слідопит не знайде. Сірі землі звідси не так уже й далеко. Схоже, мисливці спіймали матір, а малюк поплентався слідом. Дорога його вимотала і, на своє щастя, до села він не дійшов, - маг тепло посміхнувся в бороду, коли котик ледве заліз мені на коліна і, сито рикнувши, заснув. – Іди, вже пізно. Не забудь вигадати йому ім'я, це важливо.

Вже в ліжку, чухаючи за пухнастим вушкам, я тихо запитала свого нового друга:

- Як тобі – Куро? Це «чорний» однією з земних мов?

Котик відкрив величезне зелене око, уважно подивився на мене і, здається, кивнув. Ну, або я потроху божеволію.

Час минав, Куро дорослішав, я навчалася. Ми часто бігали разом, наново вивчали ліс. Мої здібності потроху розкривалися. Я все більше відчувала навколишній світ, як живу істоту, вчилася користуватися магічним зором, вивчала дрібні побутові закляття. Спочатку було так дико, бачити всі ці різнокольорові лінії, шукати потрібні, намагатися ними керувати. Весь час доводилося зубрити різну абракадабру (язика зламаєш, поки запам'ятаєш). Але мені подобалося. Правда! Подобалося!

Тільки вночі все частіше снилася сім'я. Мама, тато, Соня... Вони сумні, мама часто плаче, сестричка в чорному. Розумію, що це через мене. Але так навіть краще. Переболить та й перестане. Вони відпустять. Головне, що всі живі та здорові. Я щиро вірила в те, що то не просто сни. Це боги намагаються переконати мене не планувати втечу. Видно, їх все ж таки душить провина за дурний вчинок.

Як би там не було, життя тривало. Літо скінчилося. Листя пожовкло. Прийшла осінь. Джо відкрив сезон полювання на різного хутрового звіра. Намагався навіть вчити мене, але убити живу істоту в мене рука не піднімалася. Стріляла з арбалета по мішенях у саду і намагалася навчитися метати кинджал, але виходило геть погано. Не моє це...

А коли листя майже все опало і ось-ось мали зарядити холодні осінні дощі, маг поставив перед фактом: завтра вранці виїжджаємо в Бігль. Що сказати, я не знайшлась. З одного боку, було дуже цікаво, з іншого, страшно знову побачити переляканих, забитих жінок, відчути їхній біль і розпач. Я боялася, що не впораюся і підставлю Джо. Думаю, він бачив мої метарства, але в душу не ліз, отже, довіряв. Або я витримаю, або зламаюся і поїду до пансіону для слабохарактерних дівиць, щоб у майбутньому стати племінною кобилою. Що ж, вибір очевидний, я думаю.

Дорога зайняла у нас три доби. Зупинялися тільки на ніч, тому в містечко прибули запилені та втомлені. Чесно кажучи, Бігль не сильно відрізнявся від Сірих Васильків, хіба розмірами більший. На околиці будинки бідніші, маленькі, старі, вулиці начебто чисті, але бруківка затерта, подекуди вибилася. Ближче до центру квартали багатші, будинки двоповерхові, з балкончиками, на вікнах розмальовані віконниці.

На першому поверсі деяких будинків, магазинчики чи майстерні, квіти у горщиках біля входів, мідний дзвіночок над дверима. Миленько так! На вулицях діти бігають, люди гуляють, вози з уркусами діловито роз'їжджають туди-сюди. Життя кипить. Чесно кажучи, чекала гіршого.

Ми зупинилися в невеликій, але чистенькій таверні. Джо зняв для нас дві кімнати, віддав уркуса хлопчику-конюху, або як їх тут називають, а сам щось чаклував над возом. Я навіть не придивлялася, настільки втомилася. Здається, кожна кісточка боліла. Все ж таки, я ніколи не звикну до гужового транспорту. Це ж просто знущання якесь, мати магію і їздити, як у середньовіччі. Чому ніхто ще не додумався до парового двигуна? Ну, або ж якогось килима-літака... До речі, треба буде про це подумати, років десь за десять…