6 розділ

Як давно я стала іншою? Тією, якій не все одно. Напевно, це і є горезвісне дорослішання…

Пів дня минули, як у тумані. Джо на щось дивився, щось купував, з кимось сперечався. Але якщо мене запитають, що і з ким, не згадаю. Ближче до обіду, вибравшись з юрби, він уважно вдивився в моє обличчя, але нічого не сказав. Ще не час. Встигнемо поговорити.

- Ми зараз зайдемо до Гупера у справах, а потім виїжджаємо назад. На ранок будемо вдома.

Добре! Це дуже добре...

Хто б сумнівався, що найбільший і найкрасивіший будинок належатиме тутешньому старості. Всередину нас впустила миловидна дівчина, років п'ятнадцяти, у простенькому сірому платті до підлоги і білому фартуху. На голові чепчик. (Чепчик! Кошмар... Просто мрія косплеєра. Я мало не заржала вголос...) Погляд у підлогу, пальці зчеплені в замок, спина пряма... І ось на це Джо пропонував мені перетворитися? Мені? У безмовну сіру міль? Слава всім тутешнім богам, що в мене є дар і вистачило мізків відмовитись від привабливої ​​пропозиції згвинтити в ліцей для обраних.

В одній із розкішно обставлених кімнат, на вигляд - вітальні, на нас чекав представницький лисіючий чоловік з пивним животиком і вусами, як у Якубовича. О, мама мені весь мозок винесла цими вусами. Ми з сестрою мало не з дитинства переглянули всі сезони "Поле чудес". Добре, хоч батькові вистачило розуму відмовити дружині на пропозицію відростити собі такі самі.

- Ліерде Грейс, як я радий вас бачити. Може, чаю? - чоловік привітно посміхався, йдучи нам назустріч. - Сідайте. А хто цей юнак поруч із вами? Мадді, подавай.

Мадді, та сама сіра міль, як я й думала, була донькою старости. Як здогадалась? Так схожі вони, як дві краплі: очі, ніс та навіть вуха. Дівчина розлила чай по чашках і тихо вийшла.

- Мій племінник, Олександр Грейс, син покійної сестри.

- О, - здивувався пан Гупер, - не знав, що у вас були родичі.

- Сестру з чоловіком кілька місяців тому підкосила лихоманка. Хлопчик житиме зі мною.

Джо розповідав так спокійно та впевнено, що навіть я майже повірила. Ми ще трохи посиділи. Староста скаржився на якихось вірглів, що цього року зовсім розперезалися і геть зіпсували врожай, а маг, якого мали надіслати з Бігля, ніяк не прибуде. Ще щось про податки, але я вже не слухала.

Крізь вузеньку щілину у дверях за нами спостерігало одне око і частина цікавого носика. На зріст цей шпигун був трохи більше метра, в біленькій сукні і, здається, з бантиками на русявому волоссі. Помітивши, що я дивлюся на нього, шпигун тихенько пискнув і зачинив двері. Значить, діти тут такі самі, як і в нас: цікаві, веселі, спритні. А якщо так, то не все ще втрачено!

Забравши декілька сірих конвертів, ми вирушили назад.

- Говори! - просто сказав Джо, коли ми трохи від'їхали від поселення.

- Про що говорити? – зітхнула, не в змозі зібратися з думками.

- Що тебе засмутило? Я бачив, ще на ярмарку щось трапилося. Ти замкнулася у собі…

- Джо, а хіба ти сам не розумієш? – чоловік здивовано потис могутніми плечима. – Цей світ ще гірший, аніж я думала. Це ж якийсь жах наяву!.. Так, і в нас є країни, де права жінок обмежені, але ж не настільки! Знаєш, ще десяток-другий років і у вас буде нова війна, от тільки в цій славнозвісні великі маги з тріском програють!..

- Чому це? - здивувався чоловік, справді не розуміючи, до чого я веду.

- Та ти їх бачив? - скипіла.

- Кого?

- Усіх тих жінок на ринку! І ще Мадді цю...

- Знаєш, у нас не прийнято витріщатись на чужих жінок, - буркнув Джо, відвертаючись.

- І я про те! – гаркнула, аж уркус схрапнув. - А варто було б. Може тоді ви б помітили, що принижуєте своїх матерів і дружин, що ваші доньки бояться зайвий раз дихнути у присутності чоловіка. Що вони зацьковані, ніби їх регулярно… б'ють! В їхніх очах не кохання і навіть не покірність. Там біль та образа… Саме тому вам варто бути готовими до війни.

Джо важко зітхнув, підганяючи уркуса.

- Знаєш, Сашо, основи, закладені століттями, не так вже й легко змінити. Та, якщо чесно, ніхто й ніколи не намагався раніше цього зробити. Ти не права лише в одному, якими б нещасними не були наші жінки, вони ніколи не підуть проти усталеного порядку. Тому що для цього потрібний лідер! Сильний, впевнений в собі. Який не побоїться говорити і навіть померти за свої слова… І навіть якщо колись такий народиться, йому не дозволять подорослішати. Його починання знищать, а волю зламають ще в дитинстві. Так влаштований наш світ…

- Он воно як… Ну що ж, - я весело посміхнулася зніченому чоловікові, - отже я стану вашою Жанною Д'Арк! Я сильна, смілива і знаю, як має бути. Я переверну цей світ по своєму!

Не знаю, що я сказала, проте Джо сміявся щиро і від душі. Навіть веселі промінчики зібралися навколо темних очей. Стало легко, ніби вантаж усього світу впав з моїх плечей. А через хвилину в очах потемніло, серце стислося й зупинилося на мить, а потім поскакало галопом, вибиваючи повітря з легень і розриваючи ребра. У вухах зашуміло. Навіть, здається, кров із носа пішла.

- Стій, - прохрипіла і, зістрибнувши з воза, побігла у бік невисоких кущів біля дороги.