5 розділ

Виїжджали ми на світанку. Біля хвіртки вже стояв запряжений у звичайний візок уркус і сонно стриг вухами. Спочатку рознервувавшись, зараз чомусь стало дуже спокійно. Ну а що? Все, як у нас: і віз сільський, і осел-переросток. Так я собі думала, доки наш сонний ослик не хитнув головою і спіймав "горобця", що пролітав повз нього. А потім смачно так його зжер, лише кісточки захрустіли.

У мене навіть щелепа відвалилася і заникалася десь в траві. Тому що такого я навіть у страшному сні собі уявити не могла.

- Він що - м'ясоїд? - прохрипіла я. – Ти чому раніше не сказав? Я йому, між іншим, гриву вичісувала. А якби він мені палець відтяг і зжер?

- По-перше, ти не питала. А по-друге, він не м'ясоїд, тобто не зовсім. Він всеїдний. І він не кусається! - обурився Джон, укладаючи наші речі у візок. - Сідай уже!

- Цей світ зведе мене з розуму, - бурчала я, обминаючи це чудовисько по дузі. - Такого навіть у фільмах жахів не знімали. Старий осел зжер свого господаря з голодухи...

- Що таке фільми жахів? - поцікавився маг, сідаючи поруч.

- О! Спочатку я розповім тобі, що таке кіно.

Дорога мирно стелилася під копита уркуса. Джо, розібравшись в земному кінематографі, про щось задумався, а я вбирала в себе дуже красиві пейзажі, як з якоїсь казки. Наш шлях лежав уздовж лісу, сонечко тільки піднялося, ще зовсім не жарко, пташки співають, рожеві білки з трьома хвостами скачуть по деревах, проводжаючи непроханих гостей. Цікаві. Я вже навіть почала звикати до вивертів тутешньої природи. Хе-хе, що іще буде!..

І так мені було спокійно, що я навіть не помітила, як почала наспівувати під ніс улюблені пісні. Маг лише косився, але не заважав.

- Заспівай, - прошепотів він, коли я намагалася згадати слова однієї старої пісні. Вона завжди мені подобалася, просто до мурашок по шкірі.

- Е... Ти певен? - перепитала про всяк випадок. - Сонька мені завжди казала, що мені в дитинстві ведмідь обидва вуха відтоптав.

- Так, - чоловік на мене не дивився і виглядав якимось сумним, чи що.

- О’кей! Сподіваюся, хоч частково в ноти потраплю...

Бій на світанні, сонце і дим
Мало хто знає, що ж буде з ним
Що буде завтра в юних думках
В когось надія, а в кого — страх

Гілля калин похилилося
Мама, кому ж ми молилися?
Скільки іще забере вона
Твоїх дітей, не твоя війна?

Стали батьками доньки й сини
Все кольорові бачили сни
І цілували руки брехні
За тихі ночі — віддали дні

Гілля калин похилилося
Мама, кому ж ми молилися?
Скільки іще забере вона
Твоїх дітей, не твоя війна?

Так було добре, там і колись
Там, де без поту і там, де без сліз
Тільки не було в тому мети
Я так не можу, а як зможеш ти?!

Гілля калин похилилося
Мама, не тим ми молилися!
Скільки іще забере вона
Твоїх дітей, не твоя війна?
Гілля калин похилилося
Мама, кому ж ми молилися?
Скільки іще забере вона
Твоїх дітей, не твоя війна?
Скільки іще забере вона
Твоїх дітей...

(Океан Ельзи «Не твоя війна»)

- Якось так, - прошепотіла я, коли доспівала. Мені було трохи ніяково. Я ніколи не співала для інших. Та й не вміла, чого вже ховати. А тут ще Джо зовсім скис. - Я ж казала, що нічого путнього не вийде. Треба було зупинити, бо зовсім ніс повісив...

- Ні, Сашо. І пісня твоя гарна і співаєш добре. Тільки коли підеш вчитися, нікому не співай. Занадто голос дівчачий. Або розкриють, або засміють.

- Та ну тебе, - образилася я і штовхнула мага в плече. Нарешті він усміхнувся.

Потім я ще співала і навіть читала вірші. Щось магу подобалося, щось він розкритикував в пух та порох. Було весело! Коли роса трохи спала, мене нахабно скинули з воза.

- Пробіжку ніхто не скасовував! – авторитетно заявив Джо.

Надвечір кілька разів зупинялися відпочити та пообідати. Спочатку маг планував переночувати в лісі, але небо було чистим, місцевий "місяць" повний і добре освітлював шлях, і ми вирішили спати по черзі у візку на речах. На ранок будемо в Сірих Васильках. Коли Джо мене розштовхав, ми під'їжджали до поселення.

- Чому ти мене раніше не будив, адже ми домовлялися? - розтираючи очі, обурилася я.

- Тебе добудешся, - буркнув чоловік. - Повзи сюди, соня. Снідай. За чверть години будемо в селі.

Селом це поселення було складно назвати. Швидше маленьке містечко. Будинки переважно кам'яні, чистенькі, з садками, городами. Центральна вулиця брукована каменем. Навколо Сірих Васильків кам'яна стіна та масивні дерев'яні ворота.

- Ого, як все серйозно, - свиснула я. - Це у них комплекс неповноцінності чи реально є від кого ховатися?

- Вже ні, - Джо направив уркуса до дерев'яних велетнів. - Це ще з тридцятирічної війни залишилося.

- Та ну? Це ж скільки їм років?

- Понад триста.

- А що за війна така, ти не говорив, - не вгавала я.

- Не дійшли ще. Встигнеш.

Повільно просуваючись центральною вулицею, дедалі частіше роз'їжджалися з іншими візками, Джо розкланювався з місцевими жителями. То тут, то там гавкали рябі собаки, як наші, але всі на одну морду.