2 розділ

Скільки часу я так провисла в небутті, не знаю. Може годину, а може, й рік. Знаєте, відчуття було таке, ніби ти дуже втомився і всього на секунду прикрив очі, а коли прийшов до тями, виявляється, що проспав цілу добу. Тільки моє пробудження було аж ніяк не приємним. Та й пробудженням як таким його не назвеш. Просто одного разу пітьма відступила, а на її місце прийшов біль. Пекельний, роздираючий на шматки біль! Мене ніби навиворіт вивертало.

Іноді я провалювалась в безпам'ятство, іноді перед очима миготіли неясні картинки, а іноді чувся голос, тихий, заспокійливий. Він увесь час просив потерпіти ще трішки і все обов’язково минеться. головне не здаватися! І я терпіла, щось пила, спала, знову терпіла, навіть здається, марила. Скільки я провалялася отак, не знаю. Але одного разу все припинилося і прийшов спокійний міцний сон.

- Ну, привіт, сонько, - прозвучав десь поруч хриплий чоловічий голос. - Довго ще боки відлежуватимеш?

Здригнувшись, я остаточно прокинулася і спробувала розплющити очі. Навколо все пливло, мов у тумані, і сльози градом котилися по щоках.

- Що це?.. - я машинально намагалася розтерти очі, щоб картинка прояснилася. - Де я?

- Ну-ну! Не перестарайся. Інакше будеш схожа на червонооку жабу.

- Що?

- Не три очі, кажу! Просто прикрий від світла, зараз полегшує.

І мені на обличчя опустилася волога ганчірочка з приємним ароматом якихось трав і, здається, м'яти.

- А ви хто? - запитала я, намагаючись підвестися на ліктях. - І де мої батьки, і Сонька? А це лікарня? А чому тоді так тихо? Зовсім не чутно інших пацієнтів. Цікаво, а бабусі вже зателефонували? Сподіваюся, аварія є достатньою причиною, щоб не повертатися назад до нас, у квартиру.

Я торохтіла, як заведена. Запитання ніяк не закінчувалися. Не знаю, може, це була така захисна реакція, щоб не думати про погане... Але зупинилася тільки тоді, коли зрозуміла, що не отримала жодної відповіді на свої запитання, і в кімнаті стоїть така тиша, ніби мене тут залишили зовсім одну.

- Ау?.. Ви що, вже пішли? Кинули мене? - я зі злістю стягла з очей ганчірку, розплющила очі і завмерла. Здається, рота я також закрити забула. - А це що?..

Я лежала на невеликому дерев'яному ліжку, в маленькій, але світлій кімнаті з дерев’яними стінами, мінімумом старих меблів і великим вікном, за яким шумів ліс. В кутку кімнати, біля дверей, на табуреті розвалився (інакше це назвати неможливо) величезний, під два метри на зріст, мужик з чорним скуйовдженим волоссям, такою ж кошлатою бородою, довжиною, як моя долоня, і головне з пропорційними тілу великими кулаками. Він пильно дивився на мене темними страшними очима, здається, навіть не моргаючи.

- А ви-и хто? - заїкаючись, поцікавилася, щоб хоч трохи повернути на місце свою відвислу щелепу. - Де мама? Ви  мене вб'єте?

Чоловік скривився, мов миша на протухлу крупу, але мовчати не став:

- Клич мене Джо, - голос рівний і, в міру можливого, заспокійливий, наче в психолога. - Ти в мене вдома. Де твоя сім'я, мені невідомо, але в дні шляху звідси на всі боки їх точно немає. Це моя межа, більшої території не охоплю. Тебе я знайшов на стежці непритомною. Я не знаю, звідки ти, але два тижні твоє тіло ламалося і перебудовувалося під магканали. Чому вони в тебе були закупорені? Ні слідів прокляття, ні магічного втручання я не знайшов!

- Джо, - жалібно покликала чоловіка, коли зрозуміла, що ми говоримо "різними мовами", - де я?

- Темний ліс на краю Сірозем'я, - шокував чоловік. - Це покинуті території Івлійської імперії. До найближчого села два дні на уркусі (забігаючи наперед, скажу, що уркус - це щось схоже на нашого мула, тільки в загривку майже два метри, витривала в'ючна тварина). Ще питання?

Негативно замотала головою. У вухах шуміло, думки розбігалися, наче таргани від світла. Руки тремтіли. Хотілося ревіти, як корова, чого зі мною раніше ніколи не траплялося. Мабуть, це і є славнозвісна істерика.

- Добре, - Джо підвівся і попрямував до дверей. - Я зараз принесу тобі поїсти, і ти поспиш. Поговоримо пізніше.

Через хвилину мені й справді принесли наваристий бульйон у глиняній мисці та дерев'яну ложку. Було смачно. В сон провалилася майже одразу. Не пригадую навіть, як віддавала посуд.

Знову прокинулася я лише наступного дня, вранці. Почувалася добре. Напевно, молодий організм швидше справляється з потрясіннями. Біля ліжка на стільці лежали мої речі. Швидко одягнувшись, вирішила прогулятися. Зі своєї кімнати я потрапила у велику вітальню з каміном, обіднім столом і маленькою суміжною кухонькою, якщо так можна назвати біленьку грубку в кутку, широкий різьблений стіл, бочку з водою і прибиті до стіни дерев'яні полиці з посудом. А взагалі, тут усе було з дерева: стіни, стільці, стіл та навіть деякий посуд. Трохи грубувато збиті, але надійні. Таким стільцем якщо когось вдарити, то й убити можна. Це якщо взагалі з місця його зрушиш. Поруч із моєю, були двері в ще одну спальню, таку ж саму, тільки обжиту. А біля грубки, двері до комори. Ото й весь будинок, щоправда, дуже світлий та чистий.

Поки я оглядала дім, господар рубав дрова на задньому дворі. Бачила у вікно. Вирішила не зволікати, піти поговорити. Те, що я десь у глушині, й так ясно. Залишилося з'ясувати, як я сюди потрапила і де це «десь» знаходиться.

Надворі було вже тепло, але не спекотно. Приємний вітерець ворушив волосся. Зажмурилася від насолоди і солодко потяглася. А в нас зараз зима… Чи може це я проспала півроку?