Частина 59

Біля костюмерних землян чекали некроманти, стихійники та порталники. Відьми підтягнулися майже одразу ж, як Саша засунула ключ у свердловину замку.
У ілюзорників з побутовиками перманентна суперечка «хто крутіший» тривала, а отже, встрявати з пропозицією використання академічних костюмів було б недалекоглядно. Але Міхаель їх старостам все ж таки озвучив цю пропозицію. Обидва відповіли, що в них уже все схоплено.
Світильники, що повільно розгорялися під стелею, розганяли темряву і з неї проступали довгі ряди вішалок, полиці до самої стелі, з взуттям, реквізитом і милими жіночому серцю дрібницями.
- Так, народ, - Алекса підняла руку, привертаючи увагу першокурсників, - акуратно, йдемо, вибираємо, приміряємо і не гадимо за собою!
Саша просувалась повз щільно упаковані ряди, розмірковуючи про дивне передбачення, озвучене Алексі. З корабля на бал, чи з вогню та в полум'я? Чому так неспокійно на душі? Останні місяці вона жила, ніби відчуваючи, як дрібні деталі складаються в одну цілісну картину, за якою станеться вибух. Час сприймався так, немов витікав водою крізь пальці і постійно змушував поспішати.
У найдальшому кутку Саша загальмувала перед подобою манекена, одягненого в жіночий костюм войовниці.
Тонка, майже невідчутна погляду плетена кольчуга відливала сріблом. Вона блищала в розрізах темно-сірого сарафану, поділ якого нагадував одночасно рослинні візерунки та паморозь на склі. Туніка-безрукавка, що надівається через голову, була виконанана у вигляді химерної прикраси, усіяної вкрапленнями чорних і темно-зелених каменів, та виступала, як додатковий захист грудей і спини. Чи з шкіри, чи з луски велетеньської риби, бо розпізнати з чого саме ту безрукавку зробили, так і не змогла.
Саша навіть забула, як дихати, розглядаючи цю пишність. Кільце на середньому пальці кольнуло, наче підганяючи.
Опустивши погляд до низу, розгледіла високі чоботи, можна сказати ботфорти, обшиті легкими сріблястими пластинами якогось металу.
- Я не впаду під вагою цієї пишноти? - запитала, ні до кого конкретно не звертаючись.
Ідея історичного балу-маскараду, як-то до речі, дозволяла використовувати костюми і такого виду.
- У ньому, хоч одразу на війну, - кивнула сама собі Саша і почала грабувати манекен.
Під сукнею виявилася сумка, в якій був легкий шолом, металізоване віяло, що розкладається в легкий щит, і короткий меч у піхвах. Навіть не меч, а кинджал.
- Невже це бутафорія? - Саша провела пальцем по лезу, і крапля крові з розрізаної шкіри напоїла клинок, змусивши його ожити.
За рядом, у якому опинилася Саша, перемовлялися, здається, некроманти, які  досить жваво захоплюювалися бойовими костюмами загону «Стерв'ятники».
Дівчина пересмикнула плечима, розглядаючи проявившийся напис на лезі.
«Смерть, в ім'я життя» - бігло по лезу переливом яскраво-червоної крові, і коли клинок увібрав у себе кров, Саша відчула, як ефес в руці ледь відчутно нагрівся.
- Що ж, навіть якщо ректор припускав, що тут все лише бутафорія, моя знахідка тільки моя! - погладила піхви, в які сховала знахідку, - добре, - кивнула незрозуміло комусь, - ми один одного знайшли, хай буде, по-твоєму.
А ще за годину всі першокурсники, які прийняли запрошення, покинули костюмерну.
Саша віддала задоволеній Алекса ключ, і та, залишивши об'ємний мішок зі своїм костюмом біля ніг сестри, розчинилася у порталі.
Земляни переглянулись і першим подав голос Степан.- Не знаю, як вам, але мені вдалося знайти справжній костюм! - злегка потряс торбинку і там задзвеніло металом, - схожий на костюм Старка, тільки сріблястий.

- І зі зброєю? - понизивши голос до шепоту уточнила Саша.
Хлопець трохи почервонів і кивнув.
Міхаель хмикнув та порадив – зброя дітям не іграшка!
- А ми ним користуватися не будемо, - відразу відповіла Саша, - воно потрібне для реалістичності, ніхто ж не знає, що воно справжнє!
- У мене теж, - кивнув Міхаель на круглий щит, - справжнє, - повернувся спиною і продемонстрував меч, що висів за спиною, майже півтора метрової довжини.
Саша посміхнулася, - тоді до вечора, - я поки що почитаю, щоб перевірити можливості?
- Дерзай, сестричка, - посміхнувся Міхаель і підхопивши під руку Степана, відкрив портал у гуртожиток.
- Коли я вже сама навчуся перемішатися, - зітхнула Саша, і рушила у бік найближчої картини. Котомки з костюмами пристойно відтягували руки, та бажання дістатися до продовження історії першого будівельника порталів підганяло, та штовхало в спину, як найкращій надихальник.
Ближче до ночі вони знову зустрінуться у печері з брамою, і Саша, як найстрашнішу таємницю видасть – ви не повірите, але у воріт немає меж! Сам Джімбо не знайшов.
Ніхто з чотирьох не зверне увагу на Тріумвіратія, який блищить очима і прикидається ганчір'ям у кутку печери.
Досягши уваги, дівчина застрочить словами, як із кулемета.
- Картини, це випадковий винахід. Вибір ключів для ближнього радіусу. Ідея з кров'ю була на поверхні. І Джимбо запропонував Лаурелії малювати картини із Драконами. В око вбудовувався артефакт, який реагує на кров, і таким чином ніхто чужий не міг скористатися порталом. А маги платили золотом за парні картини. Їх використовували як чорний хід у місця сили роду.  Чим більше користувалися картинами, тим більше енергії перетікало в накопичувачі воріт. Джимбо забезпечив у такий спосіб вторинну зарядку своєму дітищу.
– Лаурелії? – відмерла Алекса, зреагувавши на невідоме ім'я.
Саша зам'ялася, дивлячись чесними очима на друзів.
- Він так гарно пише про неї, - зітхнула, перш ніж продовжити, - думаю, що вони все ж таки одружилися десь і колись.
- Чому десь і колись? – не витримав Степан.
- Тому що третім у цій компанії був дракон, королівський дракон, наслідний принц, можна сказати. Рамки для картин, і самі ворота, це його справа рук. Якщо перефразувати прислів'я, то можна сказати: і коваль, і шпигун, і арфіст, і артист.
- Різнобічна особистість? - перепитала Алекса.
- О так, до того ж, дуже цілеспрямована. Це він з вилазок не зрозумій куди, приносив сувеніри. Ворота не тільки забезпечують поєднання картин, але стоншують кордон між світами настільки, що через нтого можна пройти на той бік.
- А чи повернутися? - запитав Міхаель.
- І повернутись теж, тільки для цього Джімбо треба було бути біля кулі і не втратити іскру, яка позначає нове місце переміщення, серед мільйонів інших. Після цього надходила команда на ворота, і кордон знову стоншувався, а Треор повертався.
- Треор, - клацнула пальцями відьма, - це той, через кого дракони покинули наш світ?
- Джимбо пише, що якось він повернувся з подорожі і сказав, що знайшов драконам новий будинок. І що там віра в драконів абсолютна, а отже вони стануть не лише безсмертними, а й всемогутніми.
- Ох уже цей юнацький максималізм, - похитала головою Алекса, - і що далі?