Частина 57

Мара

Момент, коли її контракт закінчився Мара, пам'ятала до найменших деталей.
Вона, як на роботу, ходила до кабінету Люма. І навіть не через прохання, натяки чи накази рудого. Ні, здебільшого її вабила картина, теоретична можливість перекинути перевертня до Міхаеля і головне, а раптом вийде відправити відповідь йому ж?
У цей день Люм метушився ще дужче, ніж зазвичай. Залишалося всього кілька днів до години Ікс, і він здебільшого бігав, репетував і роздавав тички та потиличники.
- Люба, тебе пропустять, - почекай мене в кабінеті.
Насамперед Мара постріляла бісиками в очі драконячій морді. Витягнувши з-за корсажу, журавлик, покрутила ним перед його носом, промовляючи прохання та перераховуючи всі відомі змови на переміщення. Неприємна картина не виявляла зацікавленості, і в нападі роздратування Мара тицьнула дракона в око, побажавши засліпнути, якщо не хоче допомогти закоханим.
Дракон ніби куснув палець, по картині пробігла ледве вловима брижа і журавлик, немов корова язиком злизала.
Глянувши на крапельку крові, що виступила на вказівному пальці, відьма розвернулась і пішла до стола Люма. У нього має бути хустка, чи щось, чим можна було б продезінфікувати ранку?
У нижній шухляді на очі дівчині потрапив блокнот. Точніше не так, книга у дивній чорній шкіряній обкладинці.
На ній була замикаюча петля, і за звичкою відьма пробурмотіла «війкрийся-проявися».
Замок відклацнувся і Мара свиснула.
"Особистий щоденник" - значилося на першій сторінці.
Перегорнувши кілька сторінок, пробігаючи по ним навскіс, зачепилась поглядом за Сталевого герцога.
«Ось воно» – ахнула подумки.
– Розробив план, застосував. Курирував і супроводжував, висновки. Козел! – зачинила щоденник. Подумала пару хвилин, дивлячись на морду дракона, що підморгував, а потім підскочила до нього і ткнувши пальцем в око наказала, - будь-яке місце зараз краще, ніж це!
І вийшла із картини в театрі. Він був порожній, і по-ранковому тихий.
На картині була витончена дракониця, рожева, з лускою, що переливається, і на вигляд трохи божевільна.
Ткнувши двері холу, Мара вискочила на східці і поскакала по них, наче за нею гналися вулкулаки.
- Ноги, робимо ноги! – шепотіла вона, підзиваючи карету і називаючи адресу генералуса.
Тільки в будинку, який дав притулок їй в негостинній столиці Конклава, вона заспокоїла серце, що бухкало в грудях, і змогла видихнути.
Хоч би як хотілося забратися звідси подалі, але в неї ще були незакінчені справи.
- Весто, - у цьому щоденнику откровення того, хто стояв біля витоків операції зі знищення роду. Тут все! І як планував, і як втілював! Але якщо я залишу щоденник собі, нас можуть шукати. І виїхати зараз, перед самим відкриттям храму, було б настільки підозріло, що я не можу припуститись такихнаслідків.
Статуетка відмерла та простягла долоні.
- Не хвилюйся, давай свою книгу!
Щоденник на долонях Вести засвітився ледь вловимо і почав перегортати сторінки. Коли остання лягла на решту, помічниця кивнула.
Її обличчя мигнуло і проступив образ наймача.
Він дивився на мене вдячно і водночас співчутливо.

- Я радий, що ти, дівчинко, розгадала загадку. Я вдячний за допомогу та можу піти на переродження спокійним. Мій рід не загинув. Інформація, зібрана тобою, дозволить спадкоємцю вступити в права, і ніхто не посміє заперечити це. А ще, я по-справжньому щасливий, що ти увійдеш у мій рід! Обрана для спадкоємця, я навіть не мріяв з нею познайомитись!
Мара стояла, розплющивши широко очі і втративши дар мови. У неї було стільки запитань, стільки неймовірних припущень, які волали, що не може такого бути! Це просто неймовірно.
Згадалося дерево з гілкою та квітковим пуп'янком. Гучно тріпотіло серце, і несподівано вона зрозуміла, що образ діда тане, розсіюється в просторі кухні. На якій вона сиділа перед статуеткою.
- Веста, це сховище, артефакт, який на камені роду відкриє все, що ти відшукала, - прошелестіло наостанок і час ніби завмер.
– Граб! - гукнула вона підлітка, - вам з Франки необхідно поїхати звідси, якнайскоріше.
- Не проганяй, господиня! - схлипнув хлопець.
- Ти маєш забрати Весту, це дуже велика цінність, а тут дуже неспокійно буде найближчим часом!
Франки кивнув головою, з'являючись за спиною хлопця.
- Ви не стали б нехтувати власною безпекою, якби це було не важливо?
Мара кивнула, погладжуючи перстень – останній шанс.
- У ній – результат розслідування. Докази та визнання. Там не тільки про Сталевого Герцога, там вистачить інформації, щоб відновити добрі імена багатьох людей, виправдати звинувачених, повернути вигнаних.
- А хто подбає про вас?
- У мене залишилася остання справа, і я одразу ж переміщуся за допомогою обручки.
Притискаючи до себе щоденник Люма, Мара думала, що в її словах не вистачає впевненості. Але тим більше шаленіло серце і хотілося прихопити з собою перевертня, баченого в підвалах Зони.
Вона вже кілька днів запитувала себе, чому так вчепилася в цю ідею і не могла пояснити.
"Треба" - впевнено наполягала інтуїція. А якщо треба, то байдуже як, головне здійснити задумане. А разом з журавликом, що відлетів, перспективи здійснення задуманого зростали, і ризикнути було варто.
Дорога у зворотному напрямку пройшла напрочуд без пригод. Поклавши щоденник на місце, вийшла з кабінету і пішла шукати Рава. Його допомога потрібна для відкриття порталу на планету, звідки вони прийшли.
У генералуса саме закінчувалася зміна і він пообіцяв проконтролювати процес.
- Ти знайшла те, що шукала? - запитав проникливий чоловік.
- Частково, - кивнула головою відьма, - лишилося небагато. Розкажу ввечері!
У її плані була одна маленька нестиковка. Потрібно було натиснути на Люма, і забезпечити присутність об'єкта, що цікавить її, в кабінеті. Не буде вона ганятися за ним по Зоні.
- Приспати? Приголомшити? Обманути? Обдурити? - бубнила вона під ніс, повертаючись до кабінету.
Люм вискочив з нього і тільки побачивши Мару трохи розслабився, - люба, ну як же так!
- Я дала настанови Раву, я сиджу тут цілими днями і мені потрібні виконавці для моїх забаганок! Щоб уникнути ексцесів, відсилаю слуг, тому прибирати не ти ж будеш?
По обличчю фон Тхерха було зрозуміло, що прибирати він точно не наймався і ні в якому разі його туди не заманити.
- До речі, - надула губки відьма, - ти так і не познайомив мене з цим, - клацнула пальцями, - з цією змією! Я мушу його розпитати!
- Про що? – напружився Люм.