Частина 41

Я знову перечитала щоденники Джімбо, поки чекала вечора. На підвал під карантинним корпусом вказували ледь помітні натяки. Точніше не сам підвал, але згадки про підземне озеро там були. Це я вже сама вирішила, що де йому бути, як не там.
Виходить, що винахідник порталів використовував озеро, як охолоджувач?
Я перебрала у пам'яті реакції, які вимагають охолодження та схрестила пальці. Сподіваюся, що портальні ворота працюють не на ядерній енергії.
Найкращий час для розвідки – це ніч. Але ввечері прокинувся Арьєжуаз і мені довелося асистувати лікареві Академії. Виявилося, що підтягнутий чоловік із сивою еспаньолкою не надто прихильно ставиться до практикуючих лікування на довіреному об'єкті.
Але обмацавши, обстукавши і відсканувавши мого нареченого, розвів руками: «Постільний режим хоча б на кілька днів. Посилене харчування, ще відновлючі мікстури та сон».
Коли лікар залишив кімнату Ар'єжуаза, чоловік зітхнув і простяг у мій бік долоню.
Я весь час м'ялася біля столу. Все ж Чіп з мене поки недосвідчений. І рятувати це швидше хобі, і ніякої впевненості. Чи можна вважати Феню-Дейлом? У мультфільмі ці бурундуки кого тільки не рятували.
– Олександра! - покликав мене чоловік злегка хрипким голосом.
– Що? - я дивилася на нього на всі очі і боялася підійти ближче. Все ж згода стати нареченою, це, мабуть, найбезрозсудніша ідея, яку я втілила в життя.
- Йди до мене!
- Навіщо? Лікар сказав, що тобі покладено постільний режим. І їжа. Тож я за їжею!
- Ні! - Ар'єжуаз вивів правою долонею якийсь невловимий фінт, і мене з-під столу пружно підштовхнула в його бік крижана рука.

- Ай! - підстрибнула я на місці, обертаючись назад, - що це було?
- Сашо, - покликав знову чоловік, додаючи в голос тепла та меду, - я хочу тобі подякувати!
- А може, потім? А то комендантська година скоро, мені ще до гуртожитку – бігти та бігти!
- Залишишся тут, зі мною!
- Ні, ні, ні - я порядна дівчина, до весілля з чоловіком в одному ліжку спати не повинна!
- А чи не спати? - він усміхнувся раптом так чарівно, що мені стало жарко, і від представленого «не спати» зашарілися щоки.
- А не спати після двадцяти двох нуль нуль, шкідливо для краси. Перша третина ночі (з десятої до півночі) дозволяє організму виробляти соматотропний гормон: він бере участь у нарощуванні м'язів, відновленні тіла, нормалізації психічного стану. Соматотропний гормон – це гормон вождів. У людей, які спокійні до життєвих труднощів, можуть контролювати свої емоції і мають міцний імунітет, як правило, його рівень підвищений.
- Вождів? - здивовано перепитав наречений, і простягнутою рукою почав чухати потилицю, - Саша, мені потрібно починати переживати?
- Та в жодному разі! Переживати перед сном шкідливо! Потрібно випити теплого молока чи ромашкового чаю. І баїньки! Ти мені потім подякуєш! Коли будеш, як огірок!
Чоловік закашлявся, а я стукнула себе долонею по лобі. Ось що означає різний менталітет. Це що він подумав я йому відмовила?
- Один поцілунок, і ти принесеш мені щось поїсти. І чай, і молоко, - обіцяю, що не затримаю тебе довше, ніж корисно для твого організму!

Що вже там казати, притиснутися до Ар'єжуаза хотілося так, що я встояти на місці не могла. А обіцяний поцілунок у мені процес державного перевороту запустив. Ну в сенсі - а може нафіг її, цю порядність!
- Але ж портали! – синдром відмінниці вимагав вирішити це питання перш, ніж кидатися в сімейне життя та розпусту.
«У житті в мене не було таких поцілунків» - я пленталася у бік їдальні, сподіваючись, що лікар розпорядився про вечерю і мені тільки треба забрати готове.
- Це магія? Чи гормони? Чи те й інше, і третє? І чайник теж потрібен, - випливши з поцілункової ейфорії, сказала кухареві, який приніс мені зручний кошик.
І навіть уявила, як біжу з кошиком в одній руці, з чайником в іншій – ну, прямо - Масляна приходила!
Замість чайника мені вручили п'ятилітровий термос. Показали коліщатко - регулятор температури і суворо заборонили заварювати в ньому відьомські зілля - тільки в чашці. А то відмити не вийде, простіше викинути.
- "Чайник" річ рідкісна і підзвітна - повернути в цілості і вчасно - давав він мені настановия, і я пішла, намагаючись щосили. Щоб не впасти, не розбити, не пом'яти.
Дочекавшись, коли наречений сито відкинувся, витягла з його долоні свою і шмигнула мишкою зі спальні.
Хоча спокуса була така, неймовірна загалом, ліжко у нього широке – нам удвох не тісно було б!
Але я взяла себе в руки і пішла, точніше поскакала, час уже підтискав, а кувати залізо треба, поки заготовки цигани вкрали.
Я навіть збиралася Алексі розповісти. Але вона витала десь. У хмарах швидше за все. Дивилася на мене, але крізь мене, і губи розтягувала – в ідіотську усмішку – сама така, знаю, що ректор явно приклав руку до припухлості її губ. Точніше не руку, але все на це вказувало.
Витягнувши універсальний ключ, прихопивши щоденник Джимбо і свиснувши Феньці, вислизнула з кімнати і рвонула у бік карантинного корпусу.
Легкі, але міцні сходи можна спорудити з двох жердин. Ув'язавши поперечини на рівній відстані, рушила до місця зустрічі.
Все ж таки довелося викликати Міхаеля. Я ж до озера поки що лише як причіп потрапляю. Мене до Малого або Міхаель, або Алекса переміщують.
Я йому сказала, що мені треба потренуватися, а там ніхто не заважає. Тиша, найкраще місце для медитації.
Я коли зі сходами за кут зайшла, Міхаель від несподіванки «стій, хто тут?» – крикнув.
- А сходи тобі навіщо? – не зрозумів він.
Щоденник та ключ я в мочило сховала. Та й подушку прихопила – для відводу очей. Що не зрозуміло, що на холодній підлозі сидіти шкідливо.
- Треба, Федю, треба! – відповіла бойовому товаришеві.
Він окинув мене таким поглядом, що в мене мимоволі почали самі собою варіанти виправдання вигадуватись.

- Не хочеш, не кажи, - махнув він рукою, - на сходах далеко все одно не попливеш! - І переніс мене до Малого.
- До ранку! - попрощався і зник у абсолютно приголомшливому порталі.
Ось дається ж комусь! Але я не я буду, якщо не розкладу процес на складові і не зрозумію, як же працює цей чудовий винахід. Благо кінчик ниточки з'явився, і розплутати клубок тепер не проблема.