Частина 23

- Ти взагалі, нормальна, - шипів Степан, тримаючись за ручку пристойного тазу з харчовими відходами. З іншого боку, був присутній серйозний та зібраний Міхаель.
- Не сси, - поплескала хлопця по плечу Алекса, - ми туди й назад, правда Міхаель?
- Правда, - кивнув хлопець, - я поки що управляти порталами тільки вчуся, тому в ідеалі скористатися одним. Увійти та вийти!
- До страшилища, знову? – нив Степан, який не хотів повертатися в підземелля до дивного червоноокого монстра.
– Якщо Саша каже, треба, то я їй довіряю, – безапеляційно відрізала старша сестра, – годувати, значить – годувати! А ось і вона до речі!
Саша, яка вилетіла з-за рогу корпусу, різко загальмувала і подивилася на таз.
Феня спробувала засунути цікавий ніс у дармовщинку, сподіваючись на апетитний шматочок.
- Це що? - перепитала вона у друзів, шикнувши на фамільяра.
- Ти ж сама сказала, що голодна істота в озері – це не лише наша проблема, а й усієї Академії. Ось ми й вирішили нагодувати його, - відьма тут же наступила на ногу Степана, що спробував заперечити про те, що вони годувати точно не збиралися, їх нахабним чином змусили.
- Ну, не знаю, - трохи невпевнено відповіла Саша, - я мала на увазі не зовсім це.
Дівчина зам'ялася, намагаючись знайти правильні слова та пояснити власні передчуття.
- Швидше за все для нього фізична їжа не першорядна, - нарешті видавила з себе, - він до нас заліз, бо наші емоції смачні!
Алекса нахилила голову в бік і витріщилася на молодшу, як на експонат у музеї. Задумливо, але водночас скептично.
- Емоціями? – чи то перепитала, чи то підсумувала.

Степан зрадовано смикнувся убік і тут же був припечатаний суворим – стояти.
Міхаель окинув сестер поглядом і видав - у будь-якому разі, їжа йому не завадить, фізична чи емоційна, - він кивнув Саші, - давай, просвіти нас про правильні емоції, щоб він не розлютився раніше часу.
І дівчина почала розповідати про темно, мокро та страшно. І про відсутність друзів, і про те, що довіритися нема кому.
- Маленький він! Зрозумів! - Алекса погрозила пальцем Степану, - налякаєш, пристукну!
- Та зрозумів я, радість щастя, мир, праця, першотравень!
- Краще про джампінґ думай, раз тебе головоногі так лякають, - порадила Саша на прощання і взялася рукою за таз.
Феня застигла стовпчиком з цього боку, Шнирки та Міха шмигнули першими на ту сторону.
По стелі печери розсипалися флюоресцентні гриби, або все ж якісь комахи. Прямо на березі, ближче до входу, куди вони втекли минулого разу, наполовину висунувшись із води лежав потраплянець.
- Бідолашний, - заголосила Саша, відриваючи руку від таза і в два стрибки досягаючи страждальця.
- Твою ж, - рикнув Міхаель, смикаючи таз разом зі Степаном у бік води.
Степан, з заплющеними очима, бо в такому вигляді без зусиль вдавалося переживати найадреналінові емоції, подумав на мить, що його спогади втілилися в життя, коли ноги відірвалися від землі.
Кинувши таз разом зі Степаном на землю, Міхаель спробував схопити Сашу за шкірку, але завмер, коли око істоти повільно розплющилося і в головах чотирьох рятувальників синхронно прошелестіло тихе і тужливе «мама».
Око зачинилося, істота важко зітхнула. Саша, яка до останнього побоюєвалася торкатися до чорної гори долонями, простягла одну, і погладила суху, злегка потріскану шкіру, розкидаючи з пальців ледь видимі іскорки.
- Його треба зіштовхнути у воду, - прошепотіла тихо, - потерпи, маленький, все буде гаразд!
Степан, обтрушуючись від їжі, розплющив очі, розуміючи, що зі страхами доведеться зіткнутися віч-на-віч.
Він відкрив від подиву рота, коли побачив долоні Саші, що палахкотіли зеленим світлом, якими вона зачерпувала і лила на страждальця воду.

Одні рухом Степан виверне вміст тазика, і суне його в руки Міхаелю, що стоїть за спиною дівчини.
- Черпай і лий, - буркне, обернувшись до Алекси.
- Самі не зрушимо, - покрутить та головою, - надто великий. А допомога, - вона пожує губу, прикидаючи можливості та наслідки, окине поглядом печеру, кивне і видихнувши кине – чекайте.
Напевно, саме в той момент, коли вона вибере людину, до якої варто звернутися за допомогою, вона усвідомить, що ігри в безглузду студентку закінчилися, що надто багато незрозумілого довкола, і кому, як не ректорові з цим розбиратися.
Вольдемар Ілліясі, після двох діб напружених допитів та переконання спійманого шпигуна, нарешті залишився у своєму кабінеті один.
Радість від завершення досить складного затримання затьмарювалася високим рівнем підготовки тих, хто впровадив шефа до Академії.
Виявилося, що за допомогою їжі всіх мешканців повільно та цілеспрямовано присипляли. Не на смерть, а для відводу очей від дивини навколо та мілких нестиковок. І навіть він не відчував у їжі дивацтв. Приправи смердили тільки в коморі, потрапляючи в їжу вони розчинялися і на рівні фізіологічних процесів коригували поведінку тих, що їх куштував. Єдиний побічний ефект – зниження апетиту. Та й той можна було обійти, якби шеф готував різноманітніше та апетитніше, а не так нудно. На тому й проколовся.
Він навіть встиг налити собі чарку ліків і перевернути її до рота. Не встиг видихнути, бо прямо перед столом, з розкритого портала вивалилася Алекса, і скомандувала – і мені!
Ректор видихнув їй в обличчя сумішшю парів міцного напою та власного роздратування та єхидно поцікавився – за що?
- Для хоробрості!
Язик відьма за зубами ніколи не вміла тримати.
Щось у її голосі змусило ректора поставити поруч зі своєю, ще одну і хлюпнути в них чучу.
Відьма підняла на рівень очей чарку, не відриваючи погляду від ректорського та проголосила: «Ну, за плідну співпрацю».
Усередині Вольдемар радів. Заборону на побудову порталів у його кабінет, відьма змогла обійти навіть не напружуючись. Чи це у нього такий викрутас мозку, що він саме її поставив до списку винятків?
Додумати ректор не встиг, бо відьма пройшлася по його фігурі гарячим поглядом і мляво проспівала: «нам тут із Сашою треба один дуже важкий предмет пересунути, не допоможете?»
І ректор раптом зрозумів, що маніпулювати Алекса вміє ідеально. Запитала ж як! І "ні" сказати - це все одно, що виставити себе в непривабливому світлі.
Тож кивнув мовчки.
Відьма простягла руку, і підморгнула: «сьогодні портал будую я, а то ви заблукаєте!»
Обуритися ректор не встиг. Як і насолодитися теплом жіночої долоні.
Єдине, що врятувало його і підтвердило репутацію розсудливого і розумного мага, що трьох секунд йому вистачило для оцінки ситуації.
Хоча в перший момент він і сіпнувся у бік монстра та студентів.
Але долоня Алекси пригальмувала, і він тільки зло блиснув на відьму поглядом, у відповідь отримавши гарячу хвилю вдячності. І ще чогось обіцяючого, що змусило проковтнути слину.
- Допоможеш? - переходячи на інтимне "ти", відьма не відпускала погляду.
- Звичайно, допоможу, - кивнув ректор і зробив крок до мага життя.
Ще жодного разу за його термін ректорства в його Академії не було стільки подій і стільки талановитих засранців, - він прикусив язик і виправився, - особистостей.