Частина 4

Мара

Чого чекати за дверима стаціонарного порталу, якщо тебе наймають за листом, на якому три десятки штампів «відмовлено»? Якщо міркувати при підтримці здорового глузду, то всі, хто власну печатку на цей лист ставили, вирішили не купувати кота в мішку.
Я посміхнулася, чи кота в мочилі. Десь глибоко в душі заскребло неприємне почуття, що з цим котом, тим, що у фамільярах у Алекси, не все так просто. Не може зникнути таке дивовижне обожнювання всього за пару годин.
А раптом Саша на попередження спрацювала? Вирішила вирвати на кореню почуття співзвучності душ, що зароджувалося? Для Алекси старалася. Кіт же її.
Я шмигнула носом. У всьому винен цей сірий мокрий туман, одразу за точкою виходу. Он і Еппа притиснулася до щоки, максимально запакнувшись у свої крила. Звичайно, відчувати свою другу половинку в чужому фамільярі – це пахне патологією. А прабабуся Алекси фахівець за такими відхиленнями, маю признати, наслання, як рукою зняло. Після гостей у їхньому загубленому світі на кота я дивилася без внутрішнього розчулення та ейфоричного обожнювання. І тиснути його не хотілося. Максимум почухати за вухами. Мордаха в нього не змінилася, може, тільки очі втратили нереальний колір молодої зелені.
Вся справа в гормонах і зацикленості на роботі, - я знову зітхнула, - ось знову, без відпустки, без термальних джерел сусідньої держави, куди зазивав Алексовий поціновувач, і запрошення якого вона презентувала мені. Дивишся полежала б у теплій воді, інтрижку завела, відпочила душею та тілом – і все налагодилося б.
"Не налагодилося б" - заворушилася Еппа.
- Сама знаю, - буркнула вголос.
З якогось моменту нічого не хочеться. Ні відпочинку, ні інтрижок. Стоять перед очима очі зі снів. Спекотних, сумбурних, та кличуть чортна-куди. До високого чорноволосого чоловіка з цими зеленими і чаклунськими очима.
- Може він чаклун чи відьмак? Приворожив чи зачарував? Тоді ось чому Саша на мене так жалісно дивилася. Мене, дипломовану відьму, дорослу тітку шкодувала пигалиця із Землі. Гаразд не пигалиця, молодша сестра Алекси, але все ж таки. Що вона в її віці про кохання може знати?
Туман все не кінчався. Стежка під ногами ледве вгадувалася, чорні невисокі деревця, що щільно стояли з двох боків, з переплетеними голими гілками утворювали стіни коридору, яким я йшла.
- Може злетіти? - я підняла голову вгору, - ні, над головою теж гілки. – Прямо нора якась, але якщо прохід не заплетений, значить він комусь потрібен і його використовують? А хто?
Зупинилася різко і почала водити руками у безпосередній близькості від гілок. Ззаду відчутно похолоднішало. Навіть не так, потягнуло таким мертвенно вогким холодом, що я вирішила не затримуватися в трубі і рвонула у світле завтра підстрибом.
Якщо є вхід – значить є вихід, та й стаціонарний портал тут про щось та й каже.
Насолода це не з дешевих. Колись дуже давно чула, що на зорі часів тільки такі й були. Надійні, ґрунтовні, що жеруть масу ресурсів та енергії. Як каже бабуся – на віки!
Це тепер тато Алекси чи Дорман можуть будувати їх, застосовуючи власні унікальні здібності. Прикладаючи силу до тканини буття і проколюючи в ній на короткий час прохід з точки А до точки Б. Та й то, як каже татко Алекси, це робиться не навмання, а за певними правилами.По суті, потрапити на незвідану планету, звичайно, можна, якщо в тебе везіння сотою або тисячною мірою. Але якщо ні, то крім можливості будувати портали в тобі повинні бути розвинені можливості пошукача. Ось ці хлопці витрачають своє життя на відкриття нових світів. Просіюють через своє сприйняття навколишній простір. Нудьга смертна. Напевно. Я точно не пішла б до них на роботу. Хоча, якщо трапляється якийсь предмет з незвіданого сегмента - на перекладних, так би мовити, - то вдається набагато простіше відстежити пункт Б.
Роздуми про такий складний предмет я перервала, виявивши перед собою фантастичну безглуздість.
Стежка вивела мене до різьбленої скульптури. Величезна морда, ні, все ж таки людиноподібне обличчя, на якому виділялися губи, при цьому верхня, відстовбурчена будиночком і качечкою одночасно, служила навісом над сходинкою, яку утворювала друга.
Там, де людина мала зуби, цей твор мав двері.
- Так-так, - протянула я задумливо.
Еппа покрутила головою і в моїй голові з'явився образ ключа.
- Може лист – ключ? Тільки не до дверей його прикладати ж?
Крилан сіпнувся і спікіровав з плеча, закладаючи віраж. «Ззаду», - долинуло по зв'язку.
М'яко відскакуючи і розвертаючись до небезпеки обличчям, перехопила древко мітли з-за плеча. Хоч і не бачила в цьому молоці нічого, але хоч заберуся вище.
Але нічого я не встигла зробити, тому що мені під ноги викотилося щось маленьке, синеньке і кришталеве.
Маленький чоловічок на коротких ніжках з довгим носом, на кінці якого повисла бурулька або кілька.
- Ти хто? - вирвалося у мене навіть раніше, ніж я зрозуміла, що воно частково живе.
- К-к-к-к, - зачастив він, заїкаючись, у мене навіть думка промайнула, що зараз стріляти почне.
- К-к-люч я! - нарешті відбомбардував він мені в лоб визнання.
Я одразу помітила його визнання з посиланням фамільяра.
- Від дверей?
-Д-д-д-а!
Цього разу заїкався він менше.
- А синій чого? - вирішила убезпечити себе по максимуму.
- Ж-ж-ж-ж-дав довго! - продовжував бігти на місці ключ.
- Пароль треба? - живі ключі в моєму недовгому житті не траплялися, тому як поводитися з ним я не знала.
- Відігрій! - благала істота, падаючи переді мною на коліна.
- Чим? - гикнула я з переляку.
Якось концепція притиснути до грудей цього носатика не надихнула навіть думкою, що мигнула.
- Лист – простягла істота таким голосом, ніби той, хто вмирає, просить воду.
Я засунула руку до сумки. Саме туди я відправила перепустку у цей світ, після відкриття порталу.
- Цей? - не випускаючи конверт із рук, сунула, нахилившись його під ніс істоти.
- Так! – лист на очах почав генерувати тепло, ні, навіть спеку, яка відігнала туман серпанком нагрітого повітря, відсунувши його за межі галявини, на якій ми стояли. З ключа, точніше, з його довгого носа закапало.
Мама рідна, у нього точно замість носа ключ. Розтанувша ізморозь, явила переді мною диво інженерії і живого. Ніс у чоловічка був складною конструкцією. Борозни, висічені під різним кутом, якісь насічки.
- Дякую, Хазяйко, - промовила істота, підводячись з колін, - можемо входити!
- До-куди? - тепер прийшла моя черга заїкатися.
- Так у дім твій, - кивнув він довгим носом мені за спину.
- Не може бути! – ця репліка адресувалася швидше до того, що на конверті залишився лише один напис, і поверхня набула незайманої чистоти. Наче жар знищив усе наносне та непотрібне.
- Може, Хазяйко, давай прискоримося, бо скоро тут темно стане!
І так він це темно простягнув, що я свиснула Еппі, закликаючи до себе.
Та м'яко спікувала звідкись збоку, зачепившись кігтиками за погон.
- Тебе до рук треба брати? - запитала наостанок.
- Що-ти, дякую, ти мене вже зарядила! - він прошмигнув між ніг і я тільки встигла розвернутися, як ключ вискочив на сходинку, а потім підстрибнувши точно влучив у свердловину для замку.
- Прямо трирівнева перевірка тут, - подумала я.
Двері завібрували, заскрипіли, і повільно відійшла від дверної коробки.
- Прошу, - зробив жест рукою ключ.
А я що, я зітхнула і зробила крок у бік закопиленої нижньої губи. Темніло тут справді занадто швидко, а дах над головою, навіть якщо він дещо незвичайний, це все ж таки дах.
За дверима виявилася досить велика кімната з масивним каміном у центрі.
Ключ завозився ззаду і озирнувшись, я з подивом виявила, що він замкнув двері не тільки на себе, а й на клямку, ланцюжок і саме в цей момент заганяв вертикально засувку.