На золотому ґанку сиділи й лежали. Чому лежали? Тому що чотирилапі воліли лежати.
За вікном нашої кімнати був широкий балкон, що обривається в молочну щільність туману. І він був пофарбований тьмяною золотою фарбою, витертою по центру до слабкого натяку на колишню велич. Широта драконього пандуса дозволяла нам смертним влаштувати на ньому чудову терасу, правда без огляду на чудові краєвиди.
- А тут ми поставимо діжку з ялинкою, - розписувала я Фені своє бачення затишного простору, на якому ми прийматимемо гостей, напуватимемо чаєм і слухатимемо їх розповіді.
- Навіщо тобі ялинка, - висунула голову з кімнати Алекса.
- Новий рік без ялинки – не новий! Нарядимо, і влаштуємо свято.
- Скажеш також, - хмикнула сестра. – Вночі в жіночих кімнатах особам протилежної статі знаходитись забороняється! І через огорожу не перелізти, обмежувачі поставили, швидше за все, не ми одні такі розумні були. Тому посиденьки під сосною – це лише до одинадцятої. Добре хоч вікна не забили.
- Але ж у тебе мітла є! І у санвузлі обмежувачі не стоять.
Алекса, яка хотіла сказати, що на рідній мітлі аби кого катати не збирається, голосно клацнула щелепою.
- У сенсі у санвузлі?
- Віконце під стелею бачила? Так за ним кут будівлі, парапет на ньому теж є, може не такий широкий, як за вікном, але присутній, і Феня по ньому оббігла на той бік. До такого ж вікна.
- А-а-а, - простягла відьма, роблячи в думці якісь свої розрахунки.
- Нав'яжу бабусиних килимків, і до самих холодів тут можна дихати свіжим повітрям і пити чаї, - я продовжила мріяти разом з Фенею.– Нам би ще самовар, ото було б чудово!
- Таку дивину в гуртожитку навряд чи знайдеш, - сестра вийшла з глибокої задумливості, - та й ялинка, в контексті мізерної рослинності навколо Академії, і злісного характеру місцевого садівника, швидше за все, мрія неможлива.
- А ми Янісу листа напишемо, мовляв без ялинки ніяк, депресія у нас, на тлі постійного туману. Ще трохи - трохи і вити станемо на місяць.
Алекса подивилася на мене з підозрою, - ти сестриця серйозно? Я, звичайно, не впевнена, що журавлик звідси долетить до адресата, але спробувати, звісно, можемо.
- Два дні всього з туманом за вікном, а в неї вже депресія, - забубнила вона під ніс, залишаючи нас з Фенею сидіти на краю пандуса і махати висунутими через ґрати ногами.
Нічого не заважало мені сидіти і уявляти, що це не пандус, а чарівний міст у мене за спиною, і ним обов'язково проїде карета з принцом. І побачивши нас із Фенею, що сидять сиротливо на краю мосту, він зупинить карету і обов'язково запитає: "що трапилося, чарівна незнайомка? Чи можу я допомогти вашому горю?"
- Тільки ялинку? Чи можна з варіантами? - закричала з кімнати сестра.
- Варіанти завжди гарні, - відповіла я їй, продовжуючи витати у хмарах.
Із завтрашнього дня у нас починалося навчання, а сьогодні був вихідний, хотілося чогось солодкого та теплого.
- Какао з бубликом, обсипаним маком, - я облизалася, представивши величезний кухоль, з ваніллю і какао, а також хрумкий бік здоби.
У наші двері хтось наполегливо загуркотів кулаком, вибиваючи мене з мрій про своє персональне щастя.
– Хто там прийшов? – підводячись на ноги я пішла у бік кімнати.
- Відкрий, - долинуло приглушене з санвузла.
- Головне, Фене, щоб Алекса не зламала собі ногу, коли у віконце полізе. Не інакше вона вирішила перевірити мої слова.
За дверима виявився чоловік.
Перебуваючи під враженням від витання у хмарах, я навіть не одразу впізнала його.
- Доброго, - кивнув він, виставляючи перед собою масивний кошик, - а Алекса де?
- Нічого собі, - з кошика пахло здобою та часниковою ковбасою, - в Алекси вже намалювався зітхальник?
- Так у туалеті вона, - відриваючи погляд від кошика я підняла очі на того, хто приніс підношення.
- Бламдорманчик! - закричала зрадовано, - ой, вибачте, Дорман!
Чоловік навіть не встиг зреагувати на мою витівку, встиг тільки блиснути оком.
У санвузлі щось лунко впало. Або хтось. І через секунду, відчинилися двері в кімнату і Алекса заскочила до нас, потираючи стегно.
- Нічого собі швидкість доставки пошти, - бубоніла вона, розтягуючи губи в посмішці. – А ялинка де? - Окинувши його поглядом і загальмувавши на кошику, принюхалася.
- Яка ялинка? - на обличчі у чоловіка проступило виразне нерозуміння про предмет розмови.
- Ти звідки? – запитала сестра.
- Так я тут начальником охорони, - лише злегка розтягнувши губи на усмішку, повідомив він.
- Якщо ти тут, то гранд-ма теж, - зробила висновок Алекса, - і що тут злочинного намічається? І хто у нас бабуся тепер?
- Викладач етикету та словесності, - це єдине, що могли протягнути швидко!
- Ну так, - примружилася відьма. - І тато руку до цього не приклав?
- Та ні в якому разі, - аж надто завзято закрутив головою таємний агент під маскою охоронця моралі в гуртожитку Академії, - у них інша місія.
- Я слиною зараз вдавлюся, - подала голос, прислухаючись до нетерплячого повискуванню Фені та посилення бурчання Міхо.
- Так це вам передала бабуся, - Дорман втиснув мені в руки кошик. - Мені ще потрібно перевірити периметр і пройтися підвалами.
- А сама чого не зайшла, - проводжаючи його до дверей, спитала Алекса.
- Так не годиться показувати іншим, що у вас є родичі у педагогічному складі.
- А кошики з їжею теж носити негідно?
- Так на ньому морок, хто б не зустрівся, вирішив би, що я обхід роблю. І тяжка вона для жінки.І нагадую першокурсникам, що після двадцяти трьох нуль-нуль, чоловіків у жіночій половині гуртожитку не повинно бути!
- Які чоловіки, - чесними очима дивилася на нього Алекса, - та ми ні-ні, тільки про навчання думаємо.
- У них на дверях, з того боку стеження стоїть, - піднявши очі до стелі пояснив Дорман, - якщо увійшов, повинен вийти. Обдурити не вийде. Покарання – відчутно вплине на статус усієї групи, загалом, дівчатка, навчайтеся та думайте!
Коли за ним зачинилися двері, ми перезирнулися, і я поставила кошик на стілець.
Варто визнати, бабуся Алекси не змогла втриматись і не порадувати внучку.
Я відламала шматок часникової ковбаси в з краю коржика шматок з хрумкою скоринкою, і щасливо запхнула все це в рот, попередньо відщипнувши для фамільярів по їхній долі. Звісно часник – це специфіка, але ні Феня, ні Михо від частування не відмовилися.
- Чайку постав! - попросила Алексу з набитим ротом.
Через пару хвилин майбутнє навчання не здавалося вже чимось страшно складним і впевненість у власних силах повернулася разом із наповненням шлунка.
Алекса розпихала дари по затишних місцях. Здебільшого все ж таки в кошику була не їжа.
— Це мені, це тобі, — бубоніла вона, поділяючи коробочки на дві купки.
- А що це? - я засунула цікавий ніс у її поділ.
— Ось ця коробочка, це порошок для депіляції. На півроку вистачає, - вона вказала нігтиком на чорну стограмову баночку. – Банка зелена – шампунь для волосся. Рожевий крем для тіла. Натур продукт.
- Наше здоров'я та довголіття, - автоматично продовжила знаменитий слоган.