3 Частина

Тея

Мені важко розплющивши очі. Проте я роблю це. Де я? Однак майже одразу згадаю вчорашній день. Тоді все плило перед очима, тому не могла розгледіти своє місцезнаходження. 

Вже вечір, сонце ще є, але світить не так, яскраво як вдень. Перед моїм взором маленька чиста кімнатка. Ліжко, на якому я лежу знаходиться в лівій частини, а над ним маленьке віконце. Справа від мене стоїть стіл та стілець. На столі розташувалась свічка в канделябрі. Від неї залишилось небагато воску що свідчить, про те що хтось тут був допізна, або не встигли ще поміняти. Також були якісь трави, склянки і вода рожевого кольору. Все начебто тут просте, але для мене виглядає, як палац. Я ніколи не лежала в ліжку, тільки на матраці набитому сухою соломою покладеному на голу підлогу. Ця кімнатка притягує мій  погляд.

   Якийсь звук, раптово доноситься з-за дверима, він схожий на кроки, можливо лікар Крост, але ні. Я бачу перед собою два знайомих обличчя. Еліф одразу забігає та обіймає мене, поки Юліан йде дивлячись на мене поглядом сповненим хвилюванням.

- Тея, ми всі так злякались, коли прибіг Сармат, і почав кричати, що тобі стало погано. Бачила б ти обличчя тітки,- каже Еліф прижимаючи мене до себе,- Чому ти мене не розбудила?

В її голосі чується такий біль, вона майже плаче. 

- Я забула, про хворобу. Але все ж добре, я жива та здорова, - гладжу її м'яке кучеряве волосся.

- Ага, всі ж здорові люди знаходяться у храмі в кімнаті для пацієнтів, -  Юліан підходить до нас. Приятель тримає кошик, в якому скоріш за все знаходиться їжа.

- Що там?- питаю я, нібито не знаю, що там.

- Мама передала морквяне пюре з фруктами. Вона хотіла ще вчора прийти, але лікар сказав, що ще не можна, тому вирішила прийти сьогодні, проте знову всю ніч працювала, тож батько не дозволив їй.

- Дядько правильно зробив, я не хочу, аби вона хвилювалась.

- Пізно, - саркастично каже Еліф. Я клацаю її по лобі на що вона морщиться.

- Я розумію, ви тільки прийшли, але на сьогодні час відвідування закінчено, - пролунав старий голос.

Нашу розмову перебиває пан Крост. 

Юліан киває та кладе кошик на стіл. 

- Дякую Вам, Пане,- хлопець простягає долоню старому. Чоловік не вагаючись теж протягує, і вони тиснуть один одному руки. 

- Не подобається мені цей дід,- пошипки каже мені Еліф.

- Мені теж, але він допоміг мені, - говорю, на що дівчисько тільки киває своєю голівкою.

Через хвилину їх вже не було. А я дивлюсь на лікаря, очима абсолютного гніву. Пам'ятаю, як  заставляв пити кров. У мене осів осад десь в глибині душі, і він це розуміє. 

- Тож була кров, я правильно розумію?

- Так,- він сідає на стілець.

- Навіщо?

- Бо це єдиний вихід від такої хвороби,- сивий чоловік витягує з кишені знайому склянку з рідиною, але повну.

- Звідкіля Ви знаете? Ви вже зустрічали людей з таким недугом? - невже я маю хоча б мізерну надію на одруження.

- Зустрічав. Більше скажу, я теж маю цей недуг, для того й ходжу з кров'ю,- чоловік дививиться на мене серйозно, наче це допоможе переконати мене, якщо я йому не повірю, - Кожен з домів Ларса має. Тільки ми, більше ніхто...

- А як же я? - перебиваю його. 

- Твоя батьківщина зовсім не Порлі, а Ларс.

Якщо так, то...

- Ви знаєте хто мої батьки? - не можу сказати, що мені сумно, але іноді я питаю себе.. Чому мене покинули?

- Матір. Вона вища аристократка, якщо можна так сказати.

Аристократка? Мама… 

- Після завтра я їду додому. Та хочу, аби ти поїхала зі мною - це сказано більше як, наказ який не обговорювався.

- Ви мене запитали? - якщо, він Величний Пан то може роздавати прикази? Ні!

- А ти не хочеш? - з піднятими бровим дивиться на мене.

 А справді чи хочу я? Якщо, вона моя мама, це значить, що я більше не буду турбувати батьків Юліана. Але друзі, вони стали мені як брати та сестро. Хммм... 

- Я поїду,- дідусь посміхається допоки я не кажу другу частину,- тільки за умовою, що друзі, які захочуть поїхати зі мною поїдуть.

Його напружене обличчя одразу зм'якшилось. 

- Добре, завтра ти підеш додому, після завтра поїдемо, а зараз я маю йти.

 Він більше нічого не сказав, тільки закрив двері залишаючи мене одну. 

Я доволі слабка, тому незважаючи на те, що  спала цілу ніч і цілий день, очі всеодно закривались. Мене мучать думки... Як виглядає мама? Чи буде вона рада зустріти мене? Що я відчую, коли побачу її?

*****

На наступний день перед тим, як відправити мене додому Пан Крост дав мені дві склянки крові та заставив випити ще одну. 

 Звісно, мені ідея не сподобалась, але відмовитись чомусь не осилила, можливо страх перед стражданнями був сильнішим. Цілий ранок, до того, як мене забрали, я питала діда чия це кров, проте крім "Потім дізнаєшся" я нічого не чула. А коли дядько прийшов за мною він дав лікареві 20 срібних. 20!? Страх, який пробіг по моєму обличчю був зрозумілий одразу, втім пан не збрехав і відмовив брати гроші. Після чого ми пішли додому.

Ми заходимо у дім, де нікого немає, я вже знаю, - вони на вулиці. Дежавю. Вийшовши на двір, я зустрічаю знайому картинку за столом, яку не раз бачила.

- Тея!!!- крикнув Адам привертаючи увагу інших людей. На моїх очах виступать сльози, мені не хочеться покидати їх, але це може поліпшити життя людей які ростили чужу дитину, як свою.

- Моя дівчинка,- жінка підбігає до мене одразу з обіймами, - Ти напевно голодна, так? Пішли, ми з Еліф стільки всього наготували.

 Ми сідаємо за стіл, окрім жінки та чоловіка.

-Мамо, тато чому ви не сідаєте їсти?- питає Юліан.

- Сьогодні ми даємо вам всім вихідний. Ви будете вдома, а ми на ринку, -  чоловік кладе свою руку на плече жінці.

- Мама, але ж ти напевно втомилась, давай я піду з батьком,-  хлопчисько встає, але майже одразу його зупиняє мамина рука.

- Я сама захотіла синку, зі мною все буде добре,-  жінка посміхається своєю рідною посмішкою. Приятель, тільки вздихає і сідає знову за стіл, наблюдаючи, як вони йдуть.