2 Частина

Вільгельм

Я приїхав до країни Порлі у місто Бімор, де розташований храм траволікування, аби провести лекцію, для молодих людей, які вирішили віддати все своє життя на порятунок інших. Вже більше тридцяти років я лікар, а приблизно останніх десять з них їжджу по різним країнам, передаючи свої знання. Мене добре знають, як одного з найкращих фахівців своєї справи.

Після ранішньої лекції я вирішив пройтись вуличками міста. А саме зараз, я стою та обираю прикрасу для моєї онуки на ринку:

- Яка краса. Скільки коштує? - питаю я молоду жінку, показуючи на браслет зроблений з золота що прикрашений зеленими камінцями - смарагдами. Вони дуже схожі на очі моє маленької дівчинки.

- 100 срібних,- посміхнулась мені пані. Я тягнусь до свого мішечку, і зненацька почув крик.

- Допоможіть!!!! Дитині погано!!

 Біля однієї з лавок лежить дівчинка, яка на вигляд не має й десяти років. Її обличчя хворобливо-блідого відтінку та все у краплях холодного поту, а ще без зупинки ллється кров з носу.

 Я негайно йду до неї. Схиляюсь до дівчинки, аби перевірити її пульс, але маленька дитяча ручка хапає мою.

- До... По...ж,- не встигає сказати, бо її поглинає темрява. А, я стою неначе вкопаний в землю. Її очі світились яскраво червоним кольором, як тільки я доторкнувся до неї.. Всього на секунду, що здавалось  міражем. Кров, біль та очі... Цього не може бути, хто вона така? 

- Тея!!! - до нас підбіг чорноволосий хлопчина, хіба такого ж самого віку, як дівчинка.

- Ти знаєш її?

- Так, ми живемо разом в однієї родини,- киває головою хлопець. Він намагається триматись сильно в ситуації, але тремтіння рук виказували його страх.

- Ми маємо зараз же, віднести її до храму, - кажу я.

- Я допоможу, а ти Сармат йди до старого та скажи, що трапилось, - каже продавець солодощів, піднімаючи її на руки і майже бігом несе дитину до храма.

*****

Тея

Я відкриваю очі. Не розуміючи скільки пройшло годин або днів. З самого дитинства, в один і той самий день починаєть "тиждень хвороби". Що зі мною я не знаю, та піти до лікарів не можу бо це дуже дорого коштує... В ці моменти здається, що зараз останні хвилини мого існування. Тепер я розумію чого, тітка попросила розбудити Еліф. Як я могла про це забути?

В голові ще гудить, але є розуміння, що знаходжусь точно не вдома. Як тільки намагаюсь привстати на лікті, двері відчиняються, і у кімнату входить літній чоловік, я б навіть сказала дідусь. Його одяг та велика кількість прикрас говорять про те, що ця людина набагато вище статусом за мене. Він має довге сиве волосся, а якась з частина з якого була закріплена в пучок і заколота канзаші.

-Як ти дитя?- промовляє старий хриплим, але привітнім голосом 

- Не знаю, мені все ще погано, але краще ніж було на початку. Немає болю в голові,- старий чоловік бере з миски з водою, що стоїть на столі, мокру ганчірку з приємним ароматом та кладе мені на лоба, і легенько підштовхує мене в сторону ліжка, аби я лягла,-Вибачте Пане, хто ви такий? Це Ви мені допомогли? Скільки я лежала не притомною?

- Я лікар з далеких земель Вільгельм Крост, а ти втратила свідомість десь на дві години,- спокійно сказав чоловік, але його очі... Цей погляд ніби шукає, слідкує.

 Дві години... Зазвичай в кращому випадку я прокидаюсь через три дні, а в гіршому через тиждень. Я легенько повертаю голову, декілька крапель падають з мого обличчя на простирадло. Він лікар? Ми бідна сім'я, а зараз буде потрібно віддати гроші за допомогу. Язи!!! Від мене лише одні нещастя. Я стискаю кулак, намагаючись таким чином, вимістити всю свою злобу на себе.

Не знаю може, по мені одразу видно, про що я думаю, проте він починає розмову.

- Дитя замість грошей, я хочу лише відповідні на деякі питання про твою хворобу, добре? 

- Просто питання? Так не буває ...- ну звісно, коли є що їсти та дах над головою, можна не хвилюватись про гроші.

-  Розумієш, як лікаря мене цікавить твій недуг та його симптоми. Ну як, ти згодна?

Просто питання, про мою хворобу. Хммм... Можливо це трохи дивно, але Юліан та Сармат теж іноді запитають нездорових людей, аби побільше дізнатись. Тому я просто киваю, мов кажучи "Згодна ".

- Я чув від, твоїх батьків, що ти не рідна для них дитина, це так?

- Вони не мої батьки, а мого друга. Я мала прийомних, але вже два роки, як їх не стало,- я вдячна тільки батьку, але нажаль він помер, коли мені було три з половиною роки. Проте за матір'ю та її новим чоловіком... Я не сумую за цими потворами!

- А справжні?

- Не знаю де або хто вони, - я дивлюсь на нього незрозумінням,- І як це стосується моєї хвороби? 

- Я просто хочу зрозуміти, чи у твоїх батьків, була така ж хвороба. Можливо вона передається від матері або батька до дитини.

Звучить звісно логічно, але все ж таки не довіряю я цьому діду.

- Як часто, хвороба проявляється?

- Кожен рік, в один і той самий день, протягом тижня,- він сідає на стілець, що знаходиться біля мене та кладе свою руку на лоб. Напевно думає про щось.

- Пане Крос,- хочу ще дещо запитати, але відчуваю нестерпну біль… Язи, знову!! Температура мого тіла починає рости, а з нею мігрені. Різко хапаю руками за голову, намагаючись хоча б на хвилину, всього на одну хвилину послабити ці страждання.

Раптово відчуваю, як біля мого рота зупинилось щось. Відкривши очі, я бачу, як Пан Крост тримає склянку з темно червоною рідиною.

- Пий, - як тільки я відкриваю рота, я відчуваю металевий смак. Кров. Він дає мені кров? Мої очі широко відкрились, наскільки це можливо, в них читається страх. Я хочу негайно це виплюнути!

- Якщо, ти це зробиш тобі знову буде погано.

Я не можу це ковтнути! Це огидно.

- В перший раз складно, але це для твого ж здоров'я, дитя,- його голос передає жаль, він знову посміхається, але більш гірко. 

Один... Два... Три... Я роблю це, але темрява знову окутує мене своїми обіймами.