1 Частина

213 рік Від Заснування Континенту Різ

Ранкова метушня ринку справді дивовижна. Яскраві кольори, привабливі арамати та постійна балаканина продавців і клієнтів, створюють неперевершену атмосферу. Але наша подорож починається з конкретної лавки, де продають пальмові кошики.

***

Тея

На шумному ринку чується багато різноманітних голосів. Хтось привертає увагу до свого товару, а хтось дуже голосно свариться намагаючи збити ціну на продукти. Для мене це звичайні дні...

Я та Адам відомі на весь ринок своїм вмінням продавати. З нас виходить досить динамічним дует, як тільки справа доходить до продажу кошиків. Мої вміння  переконувати клієнтів купити товар та мила посмішка, ідеально поєднувалися з химерними жартами та чарівністю Адама. 

Розташована в одному з рядів між торговцем спецій та Пані, що продавала фрукти, наша лавка,  привертала увагу своєю акуратною виставкою плетених кошиків різних форм і розмірів. 

Ми кожного дня, з гордістю демонструємо свої товари та розповідали про те ,як кожен з них був зроблений з турботою та увагою до деталей. Хоча ці слова з моєї сторони не мають, жодної краплі правди, це лише звичайнісінький спосіб аби продати та отримати гроші ...  Бо для мене це просто заробіток, не більше.

- Скільки нам ще тут сидіти? Пекло неймовірне!!

Я повернула голову до свого друга, який повторює одну й ту ж саму фразу вже декілька разів, а все тому що ця людина не може всидіти на одному місці.

- І що ти пропонуєш, все зібрати та йти додому? Тоді на, які гроши нам жити? Адам, не забувай тітка вчора всю ніч не спала, а дороблювала кошики, аби ми могли купити їжу сьогодні. - я жартома вдарила рукою по голові Ада.

- Чого ти одразу б'єшся…, - про себе буркнув хлопець,- Ми тут з самого ранку сидимо в мене вже спина болить й ноги затекли.

- О святий Інанн, чого ти себе ведеш, як мале дитя?  Якщо хочеться розім'яти ноги йди купи продуктів... , - я дістаю пару срібних монет, та протянула йому. Чесно, трохи шкода віддавати такі гроші за продукти... Срібні монети насправді для багатьох не дуже великі гроші, але для таких як, ми... 

- Впевнена, що можна залишати тебе одну? А раптом щось станеться?,- я метнула в нього вбивчий погляд,-Добре, добре зрозумів... Я ж просто переживаю,- тихо сказав Адам, напевно думаючи, що я нічого не чую, але це не так. Дивлячись, як він губиться в натовпі, я думаю, що він має рацію сонце справді припікає. Мій погляд зупиняється на кошику з міцною конструкцією та хитромудрим дизайном, який придумав Сармат - в моїх думках пролунало тільки одне, невже все своє життя мені потрібно буде робити, ці кляті кошики…

*****

Коли ми заходимо в середину дому, нас зустрічає тепла та привітна атмосфера. Розмір будинку  малий, лише з однією основною житловою зоною, яка служила кухнею, їдальнею та спальнею. Підлогою слугує утрамбована земля, що забезпечує міцну основу для повсякденної діяльності. 

В одному кутку кімнати розміщена  маленька піч на дровах, яка служить єдиним джерелом тепла та приготування їжі. Ми дорожили простими зручностями, про що свідчить те, наскільки добре вони підтримувались. Біля печі стоїть невеликий дерев’яний столик із кількома стільцями, які не пасують один до одного, і служить обідньою зоною для родини. Незважаючи на його розміри, у цьому просторі є відчуття єдності та близькості. Навіть, якщо використовуємо дощову воду, зібрану в бочках, для приготування їжі та прибирання, а вночі освітлюємо свій дім залишками свічок.

- Ми прийшли! - кричу я, бо нікого, не помічаю всередині. Скоріше за все вони були на задньому дворі...

 - Мийте руки, та йдіть сюди, - чую голос тітки з вулиці.

Адам кладе кошик, поки я мию руки в бочці з водою. Після чого я перша виходжу на подвір'я.

Це місце здавалось неначе оазисом посеред гамірного міста. Двір  наповнений пишною зеленню, а в кутку сім’я влаштовувала вечерю. Там сидить літній чоловік, жінка та троє дітей, усі зібрались навколо циновки, ласуючи домашніми овочами та фруктами.  

- Тея, скільки сьогодні заробили?- як тільки бачить мене, чоловік питає.

- 2 срібні та 20 бронзових монет,- відповіла я дістаючи мішечок з грошима й протягуючи йому. 

Він киває, та дає кожному з дітей по дві бронзові монети. Це скажімо, наша частка за торгуваня. А далі ми сідаємо і починаємо їсти.

 Поки всі розмовляють про повсякдення, я дивлюсь на своїх друзів. Хлопець, що сидить по ліву руку від чоловіка є рідним сином сім'ї. У нього хвилясте коричневе волосся, мигдалеподібні карі очі та засмагла шкіра. Це Юліан, я знаю його все моє життя.  До того, як мої прийомні батьки померли, ми жили через дім. 

 Далі сидить Адам. Як, я вважаю його зовнішність була ангельською. Руде кучеряве волосся, голубі очі та світла шкіра з ластовинням. З самого свого народження він жив на вулиці разом з Сарматом, тому в нього небагато приємних моментів в житті. І хоча здається, що він не дуже серйозна людина, це не так…

- Тримай половину мого яблука,- простягає до мене руку чорноволоса дівчина. Вона завжди така, намагається піклуватись про нас, немов старша сестра, хоча  наймолодша з усіх. Це Еліф, дівчина семи років. Під її темно блакитними очима були схожого кольору кола. Вчора уночі вони з Адамом, пішли до річки до самого ранку. Честно кажучи, намагались аби їх ніхто не помітив, але не зауважили, що я ще не заснула...

- Вода закипіла, обережно я наливаю,- каже Сармат. І останній чорноволосий приятель, що й придумав продавати кошики. Він та Юліан збирають кошти, аби в майбутньому піти вчитися на лікарів. Поважна професія та доволі прибуткова, якщо знати кого лікувати... А ким є я? 

Взявши склянку, я подивилась в мале зображення себе, засмагла шкіра, зелені очі, коричневе пряме волосся... Нічого незвичайного, просто Тея.

Попиваючи чай з місцевих трав, я не змогла не відчути вдячність, батькам Юліана. Можливо, вони не мають багато матеріальних можливостей, але всеодно забрали до себе чотирьох нерідних дітей. Дядько у розмові поділився тим, як він побудував цей будинок своїми руками, використовуючи матеріали з навколишньої землі, ми чули цю історію вже декілька разів, але не перестаємо робити вигляд, що вперше чуємо.  День закінчився звичайно, проте приємно.