Пролог

"Мій старий друже, я пишу тобі, але не маю надії що ти прочитаєш. Пам'ятаєш ти казав, що останні хвилини життя найприємніше в світі? Тоді я думала, це твої п'яні балачки, проте ні... 

Лікарі поставили мені жахливий діагноз - мій час на цій землі обмежений.

  З самого дитинства, не знаючи, що таке страх, бачивши на свої очі тільки смерть, моє серце перетворилася в камінь. Влада затьмарила очі, і я думаючи, що несу людям свою правду ,не помітила, як перетворилась на тирана не тільки для мого народа, але й для сім'ї...

  Я шкодую..."

Сидячи у важкому дерев'яному кріслі за неменш масивним з рідкісної деревини, робочим столом. Який за багато десятків років бачив тисячі моментів мого довгого життя. Я писала листа. Але мене охопив напад кашлю, від якого слабке тіло здригнулось. І від слабкості, що наринула в цей момент все затремтіло. Звук був хрипким і грубим, ніби мою душу розривали на частини. А потім, на свій жах, я побачила багряні цятки, що забарвили незайману чистоту листа. Кров.

Це був знак... Останній...

Зараз  я хотіла тільки одного, побачити ще хоч раз  своїх рідних людей...  Встаючи на старі ноги, було відчуття, що я  впаду. Але мені не можна...  Кожен мій крок до балкону був зроблений з нелюдьськими зусиллями. І стоячі босами ступнями на холодній мраморій підлозі, я відчуваю себе крихітною людиною, яка загубилась в цьому велитенському світі.

  Мою увагу привернув дитячий сміх, діти... 

  Дивлячись на їхні обличчя, які освітлює сонце  я відчуваю, як в мені змішуються сотні емоцій. Гордість, любов, жаль  -  все пронизує одночасно. Дочка, колись маленька дівчинка, яка бігала по палацу з косичками, виросла сильною та незалежною жінкою. Вона принесла стільки радості та мети в життя, але я не цінувала цього. І дивлячись на неї зараз, не можна не відчувати  смутку через те, що мене не буде поруч, щоб стати свідком усіх віх, яких вона напевно досягне в майбутньому.

   А ще онуки – хлопчик і дівчинка, які полонили  серце з самого народження. Вони є постійним джерелом сміху та енергії в спокійні дні. Я спостерігала, як вони виростають із допитливих малюків у розумних і цікавих дітей. Але коли дивлюся на них зараз, мене вражає думка, що я не буду поруч, щоб побачити, як вони перетворюються у майбутнє нашої країни. 

  Коли я дивлюся на свою доньку та онуків, мене втішає той факт, що вони продовжуватимуть носити частинку мене у своїх серцях. Вони пам’ятатимуть історії, які я їм розповідала, уроки, яким я їх навчила. Можливо, я не буду тут фізично, щоб спостерігати за ними, як вони ростуть і відчувають життя, але я знаю, що вони понесуть із собою мій дух. І ця думка приносить мені спокій у цьому останньому розділі мого життя. 

  Я відчуваю, як у мене на очах виступають сльози. Це гірко-солодкий момент. Усвідомлюючи, що це останній раз. Думка залишити їх позаду є нестерпною, але я знаю, що настав час мені попрощатися. 

Підійшовши до столу, я знову взяла перо до рук і написала останні слова:

"Що стосується моєї родини, будь ласка, подбай про них у мою відсутність."

Цими словами завершивши свого останнього листа, поклала перо й заплющила очі. Відчуття спокою охопило, коли я зробила свій останній подих. 

У той момент я знала, що моя сім’я процвітатиме та продовжить мою спадщину.

Так закінчилась епоха могутньої та величної жінки…