VII. ОСТАННІЙ ДОТИК

Дивно влаштований цей світ. Він багато має тайн. І найперше — це саме існування людини, її народження, життя і нарешті…

А можливо слід спробувати вкотре і ще раз, а потім знову: знайти важливе і  неспростовне у  хвилинах власного дихання. І хоч іноді видається, що асфальтова площина тротуарів геть зовсім поглинає красу, якою сповнена душа кожного перехожого, все ж варто спробувати жити.
І навіть десь там, у горах чи на численних роздоріжжях та перехрестях власного існування, прогнозованих вчинків, слів, руху та багато чого іншого, всюди і завжди існуватиме як вимір спроб подолання власної потворності, так і прикрі поразки життєвої системи цінностей, сподівань чи надій, довіри, доброзичливості, яка здатна долати дуже-дуже багато чого такого, про що не варто навіть згадувати чи думати, пам’ятати…
Утім, світ із його потворністю залишається. І людина вкотре змушена визнавати і знову заперечувати його неспростовні закони як в собі, душі своїй, так і в інших. Але для цього потрібна сила і потужність, внутрішнє світло, яке здатне осяяти те, що викликає розчарування і відразу, кредитувати збиткову доброту і прощення, розуміння та повагу всупереч очевидним недоречностям.
Дорога у гористій місцевості до «сплячої красуні» завершувалася майже без перешкод. Долала хіба що втома від пішої мандрівки. Юрій зміг теж за цей короткий час трохи інакше зрозуміти світ виродливості та людської стриманої, зовсім непозірної гарної віри. Олександр майже не розмовляв із парфумером. Однак було зрозуміло, що у нього теж існує якесь особливе розуміння життєвих вартостей. А те, що він погано розбирався у красивих словах, до яких так звик на своїх зібраннях Юрій, певно, цим вповні можна було знехтувати. Під час подорожі вони більше мовчали. Кожен думав про своє. Але ж зрештою дивовижна природа навколо, тиша і спокій, що наче струменіли з довкілля, торкаючись до самісінької душі чи, може, ще щось незбагненне, сприяли тому, що парфумер зовсім заспокоївся. Проблеми і загрози відійшли на інший план, стали чимсь далеким і щезли у мороку підсвідомих страхів. Як вже підійшли до таємничої гори «сплячої красуні», Олександр залишив свого супутника біля її підніжжя на самоті, пояснивши, що хоче здійснити черговий підйом на висоту, не піддаючи ризику життя парфумера.
 
Коли ж знову вітер поривчасто вдарив в обличчя на висоті пташиного польоту, альпініст думав про свою зустріч із таємничою «сплячою красунею». Відчував якесь незбагненне піднесення, а ще дуже калаталося серце від передчуття ще одного дотику до тайни людської краси, втіленої у цій сплячій дівчині, у легендах про неї, а також про силу, яка здатна сповнювати душу і давати шанс відродитися із душевного попелу своєї земності та ницості…
Увімкнув ліхтарик і зайшов у печеру. Поволі підійнявшись крутими сходами, наблизився із незрозумілим навіть для самого себе трепетом до мармурового гробу. Долонями обережно стер пил із кришталевої поверхні й подивився замилувано на красу… А потім, сам, не очікуючи того, прошепотів ледь чутно неначе до живої:
— Хто ти? Як хотів би я знати хоча б твоє ім’я… Скіки часу проминуло відтоді, як ти тут? А ким був той, що збудував для тебе це диво? Чи любила ти його так, як він тебе? Яким було тоді життя без інформаційних мереж і літаків, графіків і силікону, банків і векселів, продажних талантів і порожніх красивих форм… На жаль, про це можна лише здогадуватися… А ти, дівчино, невже так і залишишся тут, у своєму сонному мовчанні, викриваючи виродливість сучасної нікчемності душі та серця моїх. Пробач мені, що я хотів торкнутися своїми губами до твоїх вуст… Для нинішнього часу ти свята. Пробач за думки про твою вроду. Вони, мабуть, зовсім не такі, до яких ти звикла у свій час чистих рік та бурхливої людської вдачі, ще тоді, як любили усім єством своїм, як і ненавиділи... Дозволь я посиджу тут, біля тебе. Ти не проти? — прошепотів Олександр і опустився на мармур, тримаючись рукою за саркофаг. Час ішов. А він так сидів і сидів, неначе у забутті… Що саме відбувалося у цей час із його душею, певно, навіки залишиться таємницею.
Замерехтів ліхтарик. Схоже закінчувався заряд акумулятора. Але альпініст наче не помічав цього, тримаючись рукою за мармурову плиту… Нарешті ліхтарик погас, і все навколо занурилося у таємничу пітьму…

Певно, варто було би на цьому завершити історію про «сплячу красуню» і поневіряння навколо її коштовного і звабливого для когось тіла, а можливо, і не тіла…
Однак незабаром тишу порушили кроки якихось людей. За хвилину потужні прожектори освітили все навколо.
— От ми і на місці! — проказав задоволено Михайло Васильович в альпіністському спорядженні до своєї доньки Ольги, так само вбраній. Поряд із ними  знаходилася команда  з кількох чоловік у касках.
— Яка ж краса, тату! Ти думаєш, що ота легенда, яку ми чули про красуню, це правда? — спитала Ольга, роздивляючись усе довкола і тримаючи батька за руку.
— Хто знає… Тут дуже багато нашарувань. Тоді й писемність була іншою і понятійний апарат. Складно сказати, як жили наші пращури. Певно, знали багато такого, про що нам нині вже не відомо.
— Але ж тепер цивілізація, досягнення... — зауважила Ольга.
— Спірно це все. Який міг бути за певних умов напрямок розвитку — це вже лише гіпотези. Ми залишилися із тим, що є, — відповів, роздумуючи Михайло Васильович.
— А що є? — не зупинялася донька.
— Думаю, що най це кожен вирішує для себе сам, — кивнув головою сивий батько.
— Що ж… Підіймемся вище? Подивимся на неї? Яка ж вона? — не очікуючи відповіді, зробила кілька кроків у  напрямку  сходів  до саркофагу Ольга.
— Іди сама, доню. Тільки обережно на сходах… У мене трохи серце… мабуть через брак повітря, — промовив Михайло Васильович.
— Може... — спохватилася донька, турбуючись.
— Ні-ні. Що ти… Іди собі! Все гаразд, — усміхнувшись, запевнив доброзичливо сивочолий чоловік.
Ольга при світлі ліхтарів здіймалася сходами. Їй здалося на мить, що це так, наче і не сходи зовсім, а якась особлива дорога в інший, незбагненний і чарівний світ. Як піднялася, найперше помітила хлопця в альпіністському спорядженні. Схоже він був непритомний… Вона взяла його за руку, і той розплющив очі.
— А ти хто такий? — здивовано спитала.
— А ти? Ти хто? — звівся на ноги альпініст.
— А! Та це мій гід знайомий! — зрадів Михайло Васильович, тримаючи руку біля серця. — Все гаразд, Олечко! Свої люди…
— Що ти тут робиш? — спитала Ольга у незнайомця, зовсім не помічаючи сплячої красуні.
— Я... — зашарівся Олександр. — А ти? А ви? — роззирнувся навкруги у світлі ліхтарів, які тримали навколо люди в спорядженні, наче під час якогось незбагненного містичного дійства.
— Усе гаразд, Олександре! — махнув рукою Михайло Васильович.
— Ви хочете її забрати? — із якимсь хворобливим блиском в очах і загрозою в голосі проказав хлопець, зробив кілька кроків назад, не віднімаючи руки від кришталевої поверхні саркофагу.
— Зрозумій, Олександре, так буде краще. Я потурбуюся про те, щоби про неї не дізналися. Розумію, що це може багатьох зацікавити, — зауважив сивий чоловік.
— Запізно. Вже знають! — вигукнув із відлунням альпініст, — Її хочуть вивезти. І Ви, незважаючи на свої статки, навряд чи зможете цьому перешкодити!
— Не розумію, — збентежився Михайло Вависльович, насупивши брови.
— Це довга історія… Просто повірте мені на слово.
— І ті, що ти кажеш про них, знають, що вона тут, у цій печері, у скалі? — перепитав бізнесмен.
— Поки що, певно, не знають. Але шукати будуть, думаю, — опустив голову хлопець, вдивляючись в обличчя красуні під прозорим кришталем.
— Тоді мені розкажеш, до чого що, і ми поміркуємо над цим. Переконаний — повинен бути вихід… На крайній випадок, доведеться задіяти урядові канали, якщо нічого іншого не залишається. Але що ти тут робиш? У темряві? Один? — перепитав Михайло Васильович.
— Схоже я здогадуюсь, що він хотів зробити із собою, — промовила Ольга, відібравши невеличкий ніж із руки альпініста. Той зовсім не пручався.
— Облиш це! — погладила його по плечу дівчина. — Навіть не думай…
— Я і не думав, — почервонів Олександр.
— От і славно! — із удаваною бадьорістю проказав Михайло Васильович, — Сходьте сюди! Униз. Треба все обміркувати…