VI. ПРИКРА НЕСПОДІВАНКА

Біля невеличкої палатки поряд із водоспадом сидів Олександр. Лісова ранкова прохолода оповивала дивовижної краси незаймані людиною хащі. Здавалося, що тут іще людей ніколи не було. Та одначе альпініст вже досліджував тутешні місця і нині, слухаючи дзюрчання прохолодної, кришталевої води, потоки якої розбивалися в сіре та поросле мохом каміння, він думав про дивні обставини останнього часу, міркував над тим, що саме шукає, чого прагне.

Вродлива дівчина під прозорим кришталем не йшла із голови і навіть приходила у снах. А тепер іще легенда, яку про неї розповів літній вівчар. Можливо, справді існувала якась невідома сила у цих горах, біля того кришталевого гробу, яка змушувала знову і знову повертатися подумки до тієї, що її колись бачили очі. Але ж вона наче мертва… Хіба можливо це, мати почуття до дівчини, про яку нічого не знаєш, не відаєш, не здогадуєшся. Хіба можливо думати про ту, яка згідно переказів, протягом століть знаходиться чи то у сні, чи то вже в іншому, потойбічному світі. Чи можна кохати лише вроду, обличчя, прихований за легким саваном стан? Але головне, чи це справді почуття? Чи самоомана звичайна? Чи пристрасна хтивість?
А можливо, він хотів побачити у своєму житті хоч яку душевну чистоту. Перебираючи зв’язками, таки щось шукав. Але чи можна знайти те, у що не віриш? Чи можна жити тим, що не цінуєш? Хіба не були із ним порядні? Але що таке «порядність»? Обіцянки? Намагання одягнути у будь-який спосіб на його палець обручку після кількох невдалих чергових спроб зробити це вже комусь, до нього? То ж хіба це порядність?
Але ж водночас він добре розумів, що жодна хороша дівчина не піде за такого хлопця, як він, єдина і неповторна, для якої і він був би єдиним. Кому потрібен звичайний хлопець зі звичайною роботою, зі звичайними словами, зі звичайною втомою після парубоцьких посиденьок десь за кухлем пива, зі скромними можливостями і запитами, неголеними щоками та брудними джинсами після зміни, із трохи грубуватою прямотою, яка неодноразово грала із ним злий жарт. Спершу він таки намагався зупинитися, знайти свою долю. Але вкотре знаходив лише підробку і розчарування. І можливо, саме він був причиною цього, з    невідповідністю    вимогам…
Але якщо були вимоги, то це лише торг. Банальні    подарунки, жести… і це потребувало викладатися на повну    в пошуках заробітку. Якщо ж мова заходила про серйозні стосунки, то існували лише вимоги, отже, таки ж торг. То чи знав цей хлопець, що таке любов? Так, намагався роздивитися її у обличчі, у рухах, в інтонації голосу, та гіркий досвід, зрештою, зіграв злий жарт із його серцем. Він втратив можливість живого відчуття. Потім у житті були-таки унікальні зустрічі. Можливо, одна із них стала б доленосною. Однак гіркий досвід вже пошматував його серце, понівечив душу… Що залишалося? Він зайшов був у храм, але це все налякало його, занадто багато блиску і слів любові, вимог, інших закликів, того, що вже погасло в його душі. Можливо, і могло б колись бути, аби саме не така життєва іронія. Адже цей хлопець зовсім звичайний, нічим не примітний, зі звичайною долею, звичайним атестатом і середньою освітою, військовою муштрою та звичайним бажанням знайти ту, яка буде господинею у його домі, народить дітей і проживе з ним, таким, як він є, а не таким, що хотілося би виторгувати у той чи інший спосіб.
Можливо, й справді увесь його досвід кохання, це лише хтивість і гра у справжнє життя, почуття, слова?
Але нічого іншого він і не бачив, не знав, не пережив. І тепер, відкривши для себе цей несподіваний світ, дивну історію відданого кохання аж до смерті... це виглядало смішно, аби не було правдою. Він полюбив чужу віддану любов. Ймовірно, у якомусь відчаї, останніх потугах знайти сили для справжнього, непідробного почуття, він спромігся закохатися у досконалу красу, як вважав, увіковічену в саркофазі. Вона нічого не вимагала від нього. Така незворушна і спокійна, недосяжна і близька одночасно. Та це він почав розуміти лише тепер, а ще тоді його вразила саме неймовірна врода. Та дівчина не вимагала від нього і ніколи не вимагала ні від кого, хіба що віри. І в хлопця вона була, звичайна, без красивих слів і жестів. Його вразила чистота душі, знищила і розчавила усе те, що раніше гнітило і залишила наодинці з собою. Тепер хлопець думав зовсім інакше про все. Розумів, що негідний, але не міг не повернутися знову, щоби ще раз вдихнути своєю душею і торкнутися долонями до втілення смислу, який він втратив у житті і ніколи його не знав, як виявляється. Аби ж бути заможним чи освіченим або неймовірним красенем, певно, все могло би скластися інакше. Полюбив чужу любов, якої сам ніколи не мав, саме це сталося із хлопцем, який тепер звершував несвідомо своє перше у житті паломництво до унікальної і нікому не зрозумілої, окрім себе і тутешніх жителів, святині…
Іще Олександра трохи бентежив табір із кількох чоловік, що знаходився неподалік. Альпініст стежив за ними, але не подавав жодного виду. Однак плутав дорогою про всяк випадок, бо це видавалося підозрілим. Зрештою, не мав жодного бажання ділитися з кимсь власним відкриттям, яким відтепер все дужче і дужче дорожив.
Роздуми хлопця порушив тріск гілля поряд. Він озирнувся від несподіванки. Очевидно хтось наближався, і це був зовсім не звір.
Нарешті Олександр помітив у хащах постать чоловіка.
— Привіт! — промовив до альпініста доволі знайомий голос, але він не міг пригадати, де саме чув його.
— Здоров! — відповів, очікуючи, коли незнайомець наблизиться.
Нарешті чоловік вийшов. У ньому Олександр відразу впізнав того самого незнайомця, з яким розмовляв у міському сквері.
— Ти вже мене вибач, — простягнув руку Юрій для привітання, — ледве добрався до тебе.
— То це ти мене вистежуєш із приятелями? — потиснувши правицю, поцікавився Олександр.
— Куди правду діти. Ми теж помітили, як ти спостерігаєш за нами. Байдуже… Можна сісти тут? — спитав парфумер.
— Сідай, звичайно, — із відчутною неприязню проказав альпініст, спостерігаючи, як поряд на камені вмощується непроханий гість.
— Ти вже вибач, буду говорити тобі прямо, як є. Це така неприємна історія, але нікуди діватися.
— Що за історія? — понуро із пересторогою спитав Олександр.
— Та я вже і сам не радий, що в усе це вліз. Розумієш, ти трохи не так сприймаєш усе. Ті двоє, що мене супроводжують, то дуже нехороші люди. Вони озброєні. Словом, я потрапив у халепу. Вони знають, куди ти йдеш…
— І куди я йду? — різко обірвав альпініст Юрія.
— До саркофагу, — пильно вдивляючись в очі Олександра, Юрій наче намагався щось вгадати.
Альпініст відвернув погляд і процідив:
— Нікуди я не йду. Ні до якого саркофагу. Не знаю, що ти вигадав зі своїми приятелями.
— Ти погано вмієш брехати, скажу я тобі. Добре, що вони послали мене на переговори. Увесь вигляд твій тебе видає, — заспокійливим тоном зауважив парфумер.
— Ти помиляєшся. Я нікуди не йду, — відрізав, потупивши погляд, альпініст.
— Та зрозумій ти. Не ворог я тобі. Кажу ж, сам не радий, що зв’язався з цим усім. Якщо розказав би тобі, то ти не повірив би. Якесь «Закляття долини змій» чи що… Вони хочуть вивезти саркофаг за кордон. Шукають речовину, хочуть виділити її з мумії. Кажуть, що цим змогли б зацікавитися у наукових провідних лабораторіях, введення у стан анабіозу для подорожей у космосі на тривалий час. І звісно — вічне життя. Маячня якась. Але вони припускають, що це можливо. Наче б то наш генетичний код запрограмований на століття. Та що я буду говорити. Там є супутниковий зв’язок. Лише одне твоє слово — скільки. Вони заплатять. Номер твого рахунку — і кошти перекажуть. Це дуже серйозні люди, хоч і з вивернутими мізками, скажу тобі. Я би на твоєму місці не вагався. Ті хлопці-головорізи ждуть лише твого слова. Мене послали на перемовини, тож у мене вибір невеликий: або домовлюся з тобою, або порішать. Про тебе казали точно, а про себе лише підозрюю. Куди я вляпався, хлопче, куди я вліз! Аби я знав раніше! — канючив похнюплено парфумер. Схоже, говорив правду.
— Я ж тобі сказав, не знаю я ніякого саркофага чи що ти там вигадав собі. Так і передай, — спокійно, із якоюсь фатальністю в голосі відповів Олександр.
— Ти не зрозумів про що я говорю. Мова йде про мільйони для тебе, розумієш, тобі — мільйони. До кінця життя що схочеш, те й робитимеш, все що захочеш. Ти витягнув щасливий лотерейний білет, можеш так вважати. На твоєму місці...
— Ти не на моєму місці, — знову відрізав альпініст, не підводячи погляду.
— Це зрозуміло. Та я про тебе все знаю. Вони зібрали досьє. Ти ж невдаха, вибач мене, але що у тебе в житті було або є? А що буде? Та ж нічого. Здохнеш десь під парканом, коли викинуть із роботи за якусь бійку після чергової пиятики. А ти ж таки часто почав у чарку заглядати після своєї, як її звали там…
— Замовкни, бо зараз… — Олександр замахнувся рукою.
— Заспокойся ти, дурню. Протверезій нарешті, твоє життя — це накатана колія: або на нари загримиш, або під парканом здохнеш, або послизнешся десь у горах і розіб’єш собі макітру, або вб’ють у якійсь черговій «потасовці». Знаю я це все, наслухався історій. Хоч це і сумнівні люди, скажу тобі, але вони витягли мене свого часу, тож я у їхньому відношенні таки зобов’язаний трохи для них… Освіту отримав, бізнес невеликий маю. А ти? Думаєш із тим бізнесменом розділити куш? Ти помиляєшся, він тобі стільки не запропонує, скіки оті божевільні.
— Ти про якого бізнесмена? — здивувався Олександр.
— Про якого-якого? Того самого, що ти його супроводив. Думаєш, звідки про твій клятий саркофаг дізналися ці навіжені? Краще б я мовчав про нашу зустріч тоді, але на зібранні розтеревенився, мовляв, п’янделюга хизується своїм хрестиком, а навіть не читав Біблії. Тепер то я знаю, яку «біблію» читають «вибрані богом» кляті виродки. Але нічого не вдієш. Карти розкриті, вони просто тебе порішать, якщо ти не погодишся. Втім що тобі втрачати? Своє паскудне безпросвітне життя? А я? У мене бізнес, яка не яка перспектива, репутація порядної людини.
— Іди ти зі своєю «порядністю» віруючий бізнесмен парфумерний, — буркнув Олександр. — Я тобі вже сказав про саркофаг чи як там його, я нічого не знаю і нікуди вести не буду, затямив? — звівши брови, промовив загрозливим тоном.
— Я то затямив, дурна ти голова, а вони, мабуть, ні, — Юрій глянув у бік хащів, через які продиралося двоє здорованів…