IV. ЛЕГЕНДА ВІВЧАРЯ

— Отже, приїхали. Як ти і казав, хлопче! — водій старенького авто зупинився посеред поля, оскільки далі вже дороги не було.
— Спасибі, це те, що я винен, — подякував Олександр, затиснувши в руці доброзичливця кілька купюр.
— Та нічого! Звертайся, коли що, дивний ти, звісно. Для чого тобі їхати у таку глухомань? Втім диваків багато! — зачинивши дверцята автівки, водій доброзичливо усміхнувся і трохи здав назад, щоби розвернутися.
За кілька хвилин Олександр залишився сам. Далі рухався поволі. Спорядження альпініста, припаси харчів, інші побутові речі трохи таки важили. Але без цього — ніяк.
Вечоріло. Дихання прохолодного, невгамовного вітру пробирало майже до кісток. Сонячна заграва вже щезала за обрієм. Похмуре небо віщувало негоду. Треба було знайти хороше місце для нічлігу, але поряд не було нічого підходящого...
Мандрівник іноді вагався. Думав про те, чи не занадто це: йти у пошуках майже чуда, але дивина вабила. До того ж гори відкривали у нього друге дихання. З’являлося відчуття злету над буденністю, неймовірного подолання всього, від чого хотілося відсахнутися, забути, скасувати, не помічати. Саме у горах, на самоті, вдавалося неначе помітити самого себе. Адже у великому місті він був лише звичайною людиною, безликим і непримітним перехожим, працівником-найманцем, любителем посидіти у пабі та випити із приятелями.
Щоправда, іноді здавалося, що навіть серед бетонних коробок з’являється справжній сенс власного дихання, роботи, самого життя. Він помічав його у красивих очах, стрункій, тендітній талії, словах звабливої утаємниченості, жестах приязного поводження, але укотре це була лише підробка, і він здогадувався про це. Згодом з’явився легкий цинізм, недовіра і навіть страх натрапити на ошуканку, майстерну, гарну але душевно порожню. Та він і сам відчував спустошеність від безглуздості подальшої гри у гарні слова і почуття.
 І тоді поривав зв’язки, не брав слухавки, зникав, змінював місце житла… Мабуть, варто було би зупинитися, змінити своє ставлення недовіри, адже він таки міг знайти віддану ніжність і розуміння, постійність і затишок. Але уже запанувала неспроможність вийти з цієї безглуздої гри, яка не віщувала нічого хорошого. Зрештою, він мав іще здоров’я, сили, майстерність зваблювати, викликати захоплення, створювати пригоди, заручницями яких ставали живі серця. Та іноді він і сам втрачав здатність тверезості мислення. Занурювався у пристрасну круговерть, не усвідомлюючи виходу з пасток, які сам же і розставив.
Одначе тут, у цьому полі, у блаженному диханні вітру, вільному польоті птахів, буянні трав і непримітних квітів, у хмарах, які насувалися і віщували холодну зливу, а також у передчутті чергового підйому на висоту, він ставав іншою людиною, потужною і безстрашною… І навіть байдуже, якщо раптом його останні хвилини мають завершитися десь біля підніжжя гори і тіло буде віддане звірині чи хижим птахам, усе байдуже, бо життя, у яке треба було згодом  повертатися,  викликало  неймовірне  відторгнення  і протест. Він ладен був би заперечити самого себе у ці хвилини відчуття свободи і безпорадності серед природи, як вона є.
Поступово виходячи на узвишшя, у присмеркових сутінках, молодий чоловік почув блеяння овець і грубі звуки калатання дзвоників. Піднявшись трохи вище, помітив невелику отару і чабана із підлітком, ймовірно сином, і вони теж помітили його. Назустріч побігло кілька сторожових псів…
Коли вже зовсім смеркло, Олександр сидів біля своєї палатки поряд із пастухом середніх літ і його сином. Вони розпалили невелике багаття і грілися. Вітер розігнав дощові хмари, і на темному небесному тлі висіялися зорі. Всі троє неспішно сьорбали гарячий трав’яний настій зі скромних запасів старшого чабана.
Олександр, підперши голову, слухав розповідь незнайомого чоловіка:
— У нас тут кілька селищ, — вівчар підкинув трохи сухостою у вогнище і розворушив його палицею, — як то говорять, ніякої цивілізації, втім звикли вже. А те, що ти питаєш? Не знаю навіть, як сказати, але так тому бути. Якщо ти зібрався у таку даль і про таке розпитуєш, то може ти і непогана людина. Один Бог знає…
Люди у нас, як тепер говорять, забобонні. Та й лікуємося здебільшого прадідівським способом. Лікарня далеко дуже, але уже так повелося у нас, що йдемо до тієї гори, що ти про неї кажеш. І скажу тобі, що багато зцілюються, буває і внутрішньо. Говорять, що там є якась невідома сила.
Дуже давно, розповідають старі люди, яким про це теж оповідали їхні батьки, у цім краю жила чи то відьма, чи то свята, молода та надзвичайної дуже вроди. І тутешній володар одного разу, будучи  на  полюванні,  впав  із  коня  та  пошкодив  собі  ногу. Його слуги шукали і не знайшли. Одначе надибала на того парубка тая красуня. Привівши у своє скромне житло, допомогла йому, поставила на ноги. І він у неї закохався до нестями. Неначе чари наклала та відьма чи свята на нього. Та і він їй припав до душі.
Повернувшись у  свій палац, не  міг  володар знайти собі утіхи і розради. Куди не йшов і що б не робив, про неї тільки й думав. Пішов тоді він знову до красуні, упав на землю і вклонився, сказавши, що хоче, щоб вона володаркою стала його земель, маєтків, найперше ж — серця.
Одначе він беріг  прадавні  звичаї  своїх  славетних  предків.  А дівчина-красуня йому сказала, що доки парубок-володар не зречеться своєї старої віри і не прийме нову, християнську, яку прийняла сама, то вона за нього заміж не піде.
І дуже засмутився тоді володар, адже розумів, що неспроможний піти супроти звичаїв народу. До того ж він любив своїх богів, свій рід прадавній і славетний. Довго він міркував і знову прибув до тієї, про яку вже знали, що християнський Бог їй дарував предивну силу: лікувати усілякі недуги молитвами, а також зіллям.
І знову впав могутній і звитяжний воїн, вельможний пан перед нею на коліна в благанні зглянутись на нього. Не міг зректися він своєї віри. Тоді ота красуня йому вказала у мовчанні забиратись геть.
І посоромлений вельможа, засмучений вийшов із лісової хижі. Повернувшись знову до палацу, не їв, не пив, і сохнув за нею.
Тоді прийшов до нього за намовою знайомих і придворних старезний волхв. Дуже довго він дивився на парубка зі впалими очима, що був до нестями закоханий. Нарешті старий скрипучим голосом прорік: «Вона — то найстрашніша відьма. Наклала на тебе, володарю, злі чари. Краси її немає. Вона стара, огидна і потворна, але той бог її, він силу має. Зціляє іноді, а також умертвляє. Якщо ти хочеш, пане, на світі жити, то убий чаклунку злу оцим ножем, а кров її змішай з вином своїм. І вилий у вогонь. І чари ці спадуть. Зітхнеш ти вільно на широку грудь. Радітимеш життю без жодного зітхання, утратиш пожадання. Таке моє тобі веління і прохання…» Той волхв простягнув тоді володарю кинджал із рунами, які виднілися на кості рукояті.
 
Але цей вельможний парубок холодне гостре лезо не взяв. Натомість, волхва звелів укинути до в’язниці, а при нагоді — стратить.
Час ішов, володар засихав, неначе помирав.
Тож друзі щирі, аби його врятувати, відправились до лісу, в глухомань і покликали красуню. Дізнавшись про його недугу, вона із ними прибула в палати,  зайшла  до  нього  у  кімнату.  Одначе  він  лежав у забутті…
Тож підійшла вона до парубка, упала на коліна, молитву прошептала до Бога, сказавши: «Це — моя провина…» — і вийнявши малесенький глиняний флакон, із нього надпила. Додолу впала, і довго так лежала, допоки у кімнату не зайшли… немов померла. Але тіло із часом не зотліло. І кров у жилах зовсім не застигла. Отож володар, дізнавшись про біду, поступово піднявся з одра і невідступно біля красуні день і ніч прибував. Теж відомих ескулапів з країв заморських припрошував, молив їх, щоб її од сну пробудили. Але даремно. Вона лежала на одрі чи мертва, чи у сні — це невідомо достеменно…
Тоді від горя парубок вельможний в скалі на недосяжній висоті наказ дав своїй каменярам, щоб у печері зі сходами та ліхтарями збудували гріб з найкращого рожевого мармуру. А найліпшим із майстрів цей пан доручив накрити гріб прекрасним кришталем, щоб милуватись цією відьмою чи святою, сказати складно. Хоч вона таки порушила усі язичницькі устої…
Утім володар молодий хоч і здоров’я знову повернув собі, але прожив недовго. Розказують, що так біля труни із кришталю навіки і заснув. Біля нескореної поряд, на колінах…
Легенда ця з часів прадавніх живе донині серед нас… Розказують, що та гора, де свята чи відьма та похована навік, цілющу має силу. Туди і люди йдуть. По вірі, певно, для них дається, а правда це чи ні — нікому достеменно невідомо, хлопче, — і чабан  підкинув знов у багаття трохи дров…
— Так от що все це значить, — промовив задумливо альпініст.
— Ледь не забув… Туди ще місцеві закохані внадилися. Говорять, що красуня з гори — їхня покровителька. Моляться Богу там, просять вічного і вірного кохання… Та і я, грішним ділом, зі своєю дружиною ходили туди у молодості. Неначе й справді є там сила якась… тридцять п'ять років проминуло відтоді. От і юнак у нас вже який виріс, хлопець хоч куди!— поплескав по плечу свого сина вівчар.
— Ось як… не думав… За що ж це мені? — пробурмотів стиха Олександр, наче розмірковуючи.
— Ти про що? — поцікавився пастух.
— Та не знаю… А якби я сказав тобі, що усе те, про що ти розказуєш, усе це щира правда? — запитав альпініст.
— Не знаю… не думав про це ніколи. Правда чи ні — Бог святий знає. А у нас так повелося із давніх-давен. То ж так і живемо. Вам, людям із великого міста, важко це зрозуміти. Ми молимося вранці, як ще сонце не зійшло. Встаємо, починаємо свій день у господарських клопотах, а роботи дуже багато! І Бог нам допомагає. У нас і церкви немає тут, бо не хочуть залишатися на краю світу. Ні зв’язку телефонного, ні тобі отого телебачення, ні зручностей… Хіба тут життя для сучасної людини? Та ми вже звикли, от і син теж хоче тут залишитися. Хоч багато хто виїжджає. Шукають кращого життя, грошей, кар’єри, хто  як… Тому мені, юначе, тобі нічого сказати. Віриш — то й віриш, а ні — то ні… Втім якщо ти вважаєш, що красуня з отієї гори є, то ти, як на мене, не пропаща людина. І якщо вирішив помандрувати у таку далечінь заради того, щоб побувати там, то, мабуть, шукаєш те, що тобі потрібно. То, може, і знайдеш... — розмірковував чабан, сьорбаючи гарячий настій.
— Я вже стомився… не можу так більше жити, як жив…  Не знаю, чи це вона так на мене вплинула, чи Бог, чи щось інше, чи просто прийшов час... — роздумував уголос Олександр, споглядаючи невеличкі снопки іскор на нічному тлі.
— Не  дивно, що  стомився… Вже пізно, —  промовив пастух  і бадьоро усміхнувся, — завтра день буде, дасть Бог, і в тебе розвидниться, хлопче. А тепер іди собі відпочивай, це настій хороший, цілющий, вранці встанеш як новенький, бадьорим і сповненим сил!