III. НЕСПОДІВАНЕ РІШЕННЯ

— Як ти, донечко, як ти, Оленько? Скучив за тобою вже, — обійнявши скромно вбрану пані, приязно промовив Михайло Васильович. Вони стояли неподалік від невеличкого озерця, обсадженого декоративними кущами та маленькими деревцями. Ранкова прохолода змусила літнього чоловіка кутатися у теплу кофтину. Трохи далі прогулювався водій, позираючи на родичів, схоже намагався теж отримати задоволення від чудового міського ранкового краєвиду і сходу сонця.
— Слава Богу, — проказала донька, — а ти все сумуєш за мамою… Чула: трохи мандруєш, твої приятелі кажуть, що дуже змінився. Дивлячись на тебе, я теж сказала б, що наче… постарів…
 — Що ти, ні доню, — вимушено засміявся сивий чоловік, — зовсім ні, тобі здалося так, а те, що вона відійшла, нічого не вдієш із цим. Треба змиритися, людині відведений певний строк, щоб вона змогла не тільки насолодитися життям чи втомитися від своїх трудів, але теж і для того, аби поміркувати про свій невідворотній фінал. Доки молодий, про це не думаєш, а в моєму віці природно ставити перед собою певні незвичні питання.
— Саме про це і говорили мені, тату, що ти змінився. Розказують, заходиш до церкви, молишся,  може,  це  трохи  занадто?  Хіба не можна вірити, як всі, без особливого, ти вже вибач за слово, фанатизму чи що... —  міркувала  Ольга,  йдучи  понад  берегом  із батьком, взявши його під руку.
— Що я можу сказати, донечко, — схилив голову в роздумах Михайло Володимирович, — усьому свій час. Коли б я не спостерігав безпорадно за твоєю матір’ю, можливо, я теж міркував би, як ти, так само, але я бачив, як вона поступово зникала. Спершу життя було таким наповненим, здавалося, що медицина всесильна, але поступово ілюзії розвіювалися, а разом і зникало сподівання на те, що все буде так, як раніше, я усе це бачив, Олечко… Одна справа — читати про певні химери людського розуму, якою здається на перший погляд віра, моління, поклони... і перед чим? Перед «творінням рук людських». Думається іноді, Бог десь у недосяжних далях, а не тут, серед людської очевидності… Але я обміркував це… Якщо Бог скрізь усе наповнює, то і храм, який людина йому присвятила, Духом Божим наповнений. Не бачу тут протиріч. Можливо, навіть храм потрібен більше мені самому і, певно, що це так, тому що легше зосередитись на своїх думках і почуттях. Зрештою, це ж приносить втіху і розраду на певний час, то чому б і ні?
— Не турбуйся, тату, я зовсім не маю наміру щось заперечувати у твоєму житті. Те, як ти віриш, це твоє право, просто це трохи незвично. Ще зовсім недавно ти цікавився іншим. Зрештою, твій бізнес, ділові партнери… розумію, що цим  є  кому  займатися,  але треба стежити і самому, інакше…  Хто  краще  за  тебе  усе це розуміє? Мені було б складно опанувати твою справу. Та і не можливо це, зайве, принаймні, для мене.
— Не думай, зовсім я з розуму не вижив, — знову трохи напружено засміявся Михайло Васильович, — а чим займаються мої партнери? Грають у гольф? Чи марнують своє життя на те, аби примножити вже примножене, залишити після себе дітям. Це все лише пісок. Доки ти згрібаєш його, то він у тебе в руках, а потім поступово висипається і, зрештою, нічого не залишається. Знову згрібаєш і знову нічого… Скіки відомих династій поховано і забуто про них. Щоправда, є ті, хто залишив після себе добру пам’ять — меморіальну дошку на музеї чи будівлі, можливо, кілька рядків у довіднику про відомих фундаторів якоїсь громадської справи, і це все, на жаль. На більше ми неспроможні. Принаймні, про себе скажу: я далеко не Рамзес і амбіцій таких ніколи не мав, та і безглуздо це. Не мій «калібр» чи що…
Певний час донька із батьком йшли мовчки, наче не знали, про що далі вести мову. Схоже, вони таки не розуміли одне одного. Особливо ж після того, як відійшла мати Ольги…
— Це твоє право, тату, — врешті змирилася донька.
— Авжеж, — відповів сивий чоловік, — не думай про все це, всьому свій час, Оленько. Не все зразу вдається опанувати. Щось приходить згодом, а іноді не приходить. Я розумію, що служителів церкви я цікавлю лише у якості мецената, так простіше і для них, і мені, відповідей у них теж не шукаю. Навряд чи їхні слова мені потрібні. Я прожив життя і довелося зустрічатися із багатьма протиріччями, як власними так і в інших, тому у мене немає питань ані до Бога, ані до Його служителів. Тож сприймаю все так, як є. Мене не здивуєш ницістю чи благородством, адже все це вже десь колись було. Щось я зрозумів, щось ні. Є і те, що до цього часу бентежить іноді, відчуваю свою провину, але це не привід посипати голову попелом. Адже так? — посміхнувся Михайло Васильович, взявши руку доньки у свою.
— Тобі краще знати, тату, — відповіла йому, — це твоє життя. Тобі вирішувати… Напевно, я маю радіти, що ти знайшов для себе розраду у нашому горі. А я  все  ще  згадую  небіжчицю-маму. Як хороше, що був час, як ми мали змогу знаходитися поряд, разом. Тепер це лише спогади, іноді — фото, деякі відео… Після того, як  вона відійшла, ти  вирішив подорожувати. Дивне рішення,   а можливо, так і краще, спостерігати за світом, за  людьми,  за його історією у пам’ятках. Можливо, я теж поїхала б з тобою, адже ти пропонував мені, пригадую…
— Саме так, — ствердно кивнув головою батько.
— Та у мене своє життя. Яке воно? Як ти кажеш: існує «очевидна невідворотність»… Однак мені не хотілося б стати монашкою і провести через цей фаталізм усе своє життя у затворі, зрікаючись всього того, що варте уваги жінки. Принаймні, я цього не розумію, тобто є межа, за якою я не хочу сприймати світ, як він виглядає із відповідного ракурсу. І це моє право. Невідворотність смерті не скасовує мій життєвий сценарій, хоч яким би він не видавався «безглуздим» із позицій усіляких «святеників»-проповідників, ти вибач, якщо сказала щось не те…
— Та ні, доню. Чому ж? Ти думаєш, що я про це не міркував? Певна річ, багато про що міркував. Моя віра не має закликів. Звісно, трохи щось читав, але то лише надруковані літери, лише наклад. Ймовірно у житті я би не впізнав жодного автора тих вивірених текстів. Твоя мама, її останні дні… саме вони написали те, що не можливо скасувати і заперечити, адже я був поряд, зовсім близько, а потім почав поступово віддалятися. І хоч моє тіло, мої почуття і думки — це все з нею було, однак вона знаходилася  вже занадто далеко, занадто. Як вона пройшла ту дорогу, це нікому не відомо, дуже багато людей ідуть дорогою схожою. Особливо ж якщо вже знаєш, приблизно чого чекать…
— Але це іще не твоя дорога, тату, — зупинилася і з пересторогою озирнулася на батька Ольга.
— Ми, певно, всі нею йдемо, але не всі це розуміють… Їдемо?
— Їдемо… А куди? — перепитала донька.
— До неї… Покладемо квіти...