II. ПРО ЖИТТЯ І НЕ ТІЛЬКИ

У пабі майже нікого не було. Олександр встав із-за стійки і вийшов на вулицю. В обличчя дихнув легкий вітерець. Після дивної пригоди в горах роїлися усілякі думки, але достеменно — нічого конкретного. На вулиці опівдні панував жвавий рух. Усі поспішали кудись, але альпініст не мав жодних планів. Можливо, потрібно було би найняти номер у готелі, але часу ще вдосталь. Він ішов і намагався не зосереджуватися на жодних думках. Блукаючи, потрапив до невеличкого скверу. Сів на лавку, заплющив очі. Але однаково шум двигунів авто, цокання жіночих каблуків, човгання іноді підошов, уривки фраз — усе це зливалося у дивний неупорядкований гул. Несподівано прийшла втома і дрімота…

Складно сказати, скіки він так сидів. Розплющити очі його змусив чоловічий голос:
— Вибачте, тут можна присісти? — поряд стояв трохи огрядний чоловік у жилетці й жовтій футболці. Він тримав у руках відкриту банку «Коли».
— Можна, — буркнув Олександр, — очевидно, незадоволений тим, що його потурбували.
— Сьогодні спека. І «Кола» не завадить, особливо якщо холодна, — надпивши із баночки і ледь прицмокнувши, промовив задоволено чоловік.
— Юра, — представився і простягнув руку для привітання.
Альпініст потиснув і пробурмотів у відповідь:
— Олександр.
— А взагалі-то життя прекрасне, якщо особливо не зациклюватися на усіляких побутових проблемах. Багато людей не помічають цієї краси навколо, йдуть повз і не помічають, — розмірковував уголос огрядний чоловік, вертячи туди-сюди металічну баночку в руках.
— Звичайно прекрасне, — схвально кивнув головою Олександр, — Чому думаєш, наче не помічають? — ледь хмільним голосом запитав.
— А ти трохи «веселий», — хмикнув Юра, — так ніби ще ранувато. Це так більше ввечері личить…
— Та ні… Хотів трохи розслабитися… Втім байдуже, — махнув рукою співрозмовник, — втомився трохи. Сьогодні тільки приїхав, — прояснив ситуацію.
Виникла деяка пауза. Юрій шмигнув носом і наче задумався. Потім відповів:
— Ми всі тут… Втома — це хронічний вирок усім. Геть усім… Хотілося б відпочити. Але ж зрештою втомлюєшся від того, що відпочиваєш, хоч таки не завадило б. Взагалі-то у мене є невеличкий бізнес — торгую парфумами. Робота ніби не вимагає особливого напруження, але треба стежити трохи за всім, за кваліфікацією чи що… Трохи розбиратися у всіх цих сучасних тенденціях.
— І як торгівля? — із байдужою відсутністю спитав альпініст.
— Як сказати… людина намагається себе ефектно подати для інших. Одні вдягаються у модних бутіках, інші купують гарне авто. А є теж прибічники «гарного шлейфу» від власної персони, — іронічно  посміхнувся  Юрій  і  надпив  «Коли»,   спостерігаючи, як зовсім поряд снують перехожі.
— Зрозумів, — процідив ліниво альпініст.
— Та ні, щоб це зрозуміти — замало торгувати парфумами чи ще чимсь. Треба, мабуть, бути трохи «не від світу цього». Я от ходжу на зібрання, вивчаємо Біблію… Трохи починаю розуміти, що до чого... — пояснив задоволено парфумер.
— І що до чого? — перепитав так само відсутньо Олександр.
— Як пояснити? Розумієш, віруюча людина завжди трохи не вписується у цей прогнозований рух за графіком, тому що ми бачимо світ через особливу призму, так як Бог хоче, аби  
ми сприймали все, — колотнувши баночку із «Колою», промовив задумливо Юрій.
— Звідки ти знаєш, приятелю, що хоче Бог? — хмикнув альпініст.
— Як звідки? Із Біблії… Все чітко написано: житимеш так — буде так, житимеш інакше — буде інакше.
— Так це і в правилах дорожнього руху написано: так — то так, а інакше — ще щосьт буде… Ти краще скажи, з чого ти взяв, що ти правий, а хтось інший помиляється, це теж у
Біблії розписано? — доставши із пакета пачку цигарок і запальничку, спитав альпініст.
— Звісно, — трохи зам’явся співрозмовник, — не все описано, але для того є серце, воно все відчуває, його не обдуриш. Особливо якщо у ньому є місце Христу.
— О як! Чудово! — наче кепкуючи, промовив Олександр, — то і в мене по-твоєму теж є «місце Христу»?
— Якщо ти віриш, напевно, є. Хоч ти таки трохи хмільний, хлопче, і я би сказав, що зараз у тобі є місце випивці, — парирував Юрій, надпивши із баночки «Коли».
— Зрозуміло, — затягнувся куривом Олександр, випустивши клубок диму перед собою, — взагалі я вірю, але не так, мабуть, як ти. Ось дивися, — альпініст дістав із розстібнутої біля коміра сорочки сріблястий хрестик, показав його, а потім знову сховав.
— А Біблію ти читав? — з іронією поцікавився Юрій.
— Ні. Не читав…
— На зібрання чи в церкву ходиш? — так само зі смішком поставив питання парфумер.
— Ні, не ходжу.
— То яка тоді користь від того, що ти носиш це? — вказав баночкою «Коли» на схований біля грудей хрестик.
— Чесно кажучи, я не звик про таке говорити посеред вулиці, на лавці… та і взагалі — не звик. «Не місце» чи що, хоча тобі    це буде важко збагнути, — подивився добродушно  Олександр  на свого співрозмовника, — як я підіймаюся на висоту, я знаю, що Бог мене береже, і скрізь, де я буваю, Він мене береже, — примруживши очі, випустив перед собою клубок диму альпініст.
— І в пабі теж береже? — криво посміхнувся парфумер.
— Звісно… і в пабі…
— То ти непогано влаштувався, ніяких зобов’язань, що хочеш, те і робиш, і тобі в усьому покровительствує Бог… Це кощунство, тобі не здається? — перепитав Юрій, поставивши порожню баночку на лавку.
— Звичайно, я не святий, далеко не святий, — відповів роздумуючи альпініст, — навіть сказав би грішний, та я Йому і не нав’язуюся у друзі. Знаю, що не можна робити
того і того, але нічого не можу вдіяти. Іноді заходжу до церкви, там тихо, не так як тут скрізь… Він, мабуть, десь там, а може й ні. Може, тут, біля цієї лавки, дивиться на нас
і дивується… Одне знаю: Він мене береже, у це я вірю, — викинувши недопалок в урну, відповів Олександр, — а говорити про Нього я тут не хотів би, можливо, в горах, як я сам, та
як сам, то я мовчу. І про Нього теж мовчу. То ж вибач мене, приятелю… Розкажи краще про парфуми, а про Біблію не треба.
— Про парфуми, — жбурнувши порожню баночку в сміття, теж задумливо промовив Юрій, — що тут скажеш, бізнес то й бізнес. У тебе свій, у мене свій. Небо — вгорі. Земля — внизу.
Ми плазуємо по землі і намагаємся здогадатися про те, що на Небі, потім сваримся за щось, доводимо одне одному, зрештою, розходимся кожен своєю дорогою. Хтось у свій паб,
хтось у храм… не знаю. Вірніше, знаю, але не знаю… Якщо ти розумієш, про що я…
— Мабуть, розумію, а може й ні, — відповів Олександр, взяв рюкзак у  руки і  випростався. — Бувай, віруючий парфумер, — і подав Юрію руку на прощання.
 
Вечоріло. У невеличкій кімнаті з ліжком, столом і шафою працював невеликий вентилятор. Олександр лежав у одязі і дивився у стелю. Все не йшла із голови пригода зі саркофагом, багатій, котрого він супроводив, особливо ж красуня за кришталевою перегородкою… Невже це розіграш? Але ж Михайло Васильович теж не знав про це нічого… тоді що? Зрештою, має існувати якесь логічне пояснення, адже казок не буває. Тоді що це? Можливо, дурний сон, марення, схоже на дійсність, адже таке іноді трапляється, таке можливо, а якщо правда? Ні, що завгодно, тільки не це.
У двері кімнати готелю хтось постукав.
— Зайдіть, відчинено, — промовив хлопець і піднявся з ліжка.
— Привіт. Це я, — у кімнату зайшла гарна дівчина, посміхнулася.
— Привіт, а ти швидко. Півгодини не пройшло, як телефонував, — промовив Олександр і підійшов до неї. Дівчина поцілувала його у щоку.
— Як твоя мандрівка? — поцікавилася, сівши у крісло. — Розрахувалися, як ти планував, чи довелося скинути ціну за послугу?
— Та ні… розрахувалися, а чому ти питаєш? — промовив, над чимсь роздумуючи.
— А ти мені щось обіцяв, пам’ятаєш? — заінтриговано проказала дод нього панна, змовницьки примруживши очі.
— Звичайно, — посміхнувся Олександр і взяв пакет із підлоги. Дістав невеличкий футляр. — Ти про це? — перепитав, подаючи коробочку дівчині.
Вона задоволено розкрила її і, діставши золотистий браслет, відразу ж приміряла його на руку.
— Добре, що ти не принцеса, — промовив Олександр, спостерігаючи за нею, — бо…
— Бо що? — із грайливим тоном у голосі поцікавилася у свого кавалера панна.
— Ти б мене не обрала, — трохи сумно відповів їй і сів на ліжко, понуривши голову.
— Отакої! Ти мабуть був у  пабі і  випив або не знаю що…  Не бери в голову, так тому бути — я твоя принцеса! Ти не проти? — підперла долонею підборіддя дівчина.
— Проти, — понуро відповів хлопець.
— Та що ж з тобою, може, тобі шкода цієї цяцьки, — знімаючи  з руки браслет, невдоволено промовила дівчина.
— Ні, звичайно, — відповів і замовк.
— Отже, інша… я так і знала, — піднялася з крісла збентежена панна.
 — Інша? — перепитав альпініст.
— Адже ти наче сам не свій… що з тобою? — тривожилася  у здогадах співрозмовниця.
— Ти віриш... — зам’явся Олександр.
— У що? — незрозуміла дівчина.
—    Ти віриш у те, що існує кохання з першого погляду? — чомусь просто, майже по-дитячому запитав і пильно подивився їй в очі.
Панна відвела погляд.
— Ти таке питаєш? Ми з тобою знаємо одне одного вже кілька місяців, я думала, що між нами все гаразд. А тепер, як ти повернувся, тобі не здається, що ти все ускладнюєш? — знову сіла у крісло дівчина, поклавши браслет у футляр і відсунувши його  на краєчок журнального столика.
— Ти мене не зрозумієш…
— Чому?  Спробуй пояснити,  можливо,  зрозумію, —  проказала  панна з передчуттям чогось нехорошого.
— Я не знаю… наче божевілля… Я бачив її зовсім недовго, не впевнений, що це насправді, але я не можу її забути. Постійно думаю про неї... — обхопивши руками голову, промовив хлопець.
— Із мене досить, ти знущаєшся, — різко промовила дівчина і прожогом вийшла з кімнати, кинувши на останок:
— Прийдеш у себе, протверезієш, тоді і поговоримо.
Наступного ранку Олександр перевіряв спорядження, вирішив повернутися на те саме загадкове місце. Він мав переконатися, що побачене ним справді існувало. Ніяк не міг повірити, що це реальність, думки плутались. Зрештою, він бачив її на власні очі. І не тільки він, але й Михайло Васильович, отже, це не мара. Але що ж тоді? Причинивши двері й віддавши ключі від кімнати, альпініст вийшов із готелю на гамірну вулицю...