I. МІСЦЕ ДЛЯ РОЗДУМІВ

Вечоріло. Сонце ховалося за обрієм, надсилаючи свої останні промені у небесно-рожеву блакить. Легкий вітерець подорожував на скелястому узвишші, тріпочучи віттям невисоких дерев, яким вдалося пустити коріння всупереч природі речей. У низовині буяла зеленню природа. Величний непорушний спокій панував навколо, неначе так було завжди.

Молодий альпініст подав руку панові сивочолому, допомігши йому вибратися на невеличке плато.
— Ви тут бували, Олександре? — запитав, переводячи подих, старий.
— Ні, — проказав молодий чоловік. — Ви самі побажали подорожувати незнайомими місцями. От я Вас і привів сюди.
— Прекрасно. Мені подобаються такі місця. Чудово, що я знайшов такого хорошого провідника.
— Та я не дуже люблю цим займатися. Відповідальність… Ви, Михайле Васильовичу, ніколи не цікавилися альпінізмом? — запитав Олександр, складаючи спорядження.
— Чому ж, я багато чим цікавився на своєму віку. Все марнота. Зрештою, прийшов до висновку, що усамітнення — це найкращий спосіб збагнути правдиві вартості. Зізнаюся, я би не проти подорожувати сам, але у горах це небезпечно. До того ж, я погано підготовлений до таких вилазок. Тож і найняв, Олександре, саме Вас. Хоча це місце наче створене для самотніх роздумів.
— Про що? — подавши відкриту консервну банку і ложечку, поцікавився професійний альпініст.
— Про життя, певна річ, — відповів старий чоловік. —  Дякую… «Вечеря туриста», — посміхнувся, беручись за скромну  трапезу.
— У моєму віці природно міркувати про такі речі, що не згадуєш про них у молодості. Тепер потрібно робити ревізію всього. Багато помилок, багато непотребу… Але однаково, спливає час, невпинно і невблаганно. І це спонукає до незвичних роздумів…
Молодий альпініст слухав, змотуючи мотузку. Потім промовив:
— А Ви думаєте, що у моєму віці не притаманно міркувати про суттєві речі?
— Як я був у Вашому віці, молодий чоловіче, то думав зовсім про інше. Людина наче дерево. Допоки воно молоде — тріпоче віттям, зелений лист на вітрі, а потім приходить час і всихає.
Ні на що більше не годне. Іноді я думаю про це, якась безглуздість переслідує. У моєму віці, ревізуючи все, приходиш до несподіваних висновків…
— І до яких? — поцікавився Олександр, поклавши змотану мотузку біля рюкзака.
— До несподіваних, перед невідворотністю відчуваєш повну безпорадність. Хоч варто було би наповнити своє життя бодай якимось важливим смислом. Вже прожив, знаєш що і по чому в цьому світі. З’являється саркастичний синдром чи що… Раніше, як існувало багато невідомого і незвіданого, вабила така собі особлива тайна. А тепер все вже пройдено, передумано, пережито…
— То Ви тут за незвіданим? За гострими відчуттями? — посміхнувся молодий альпініст, відкриваючи консервну банку, щоби поїсти.
—    Як сказати, можливо і справді варто поміркувати над тим, скіки коштує моє життя у такій ситуації, коли підіймаєшся на скелясте узвишшя. Хоч наче і страховка є, але ж відчуваєш значимість власних хвилин. Адже внизу —  смерть. Усе просто:    є цей канат і на ньому тримається життя. Внизу — невідворотна загибель. Безглуздо дещо, як і все прожите.
— То Ви вважаєте своє життя безглуздям? — присівши біля рюкзака, перепитав Олександр.
— Ні, звичайно. Але перед очевидним фіналом все тьмяніє. Геть усе. Проєкти, плани… Все життя намагався «вище, більше, краще». А тепер кому це все? Багато чого спробував у житті, намагаючись збагнути те, чого не знав. А чи варто було? Зрештою всі ці роздуми безплідні, тому що це нічого не  міняє. Є те, що є: ця скеля, Ваше спорядження, моє і висота пташиного польоту.
— Вам дати ліхтарик? — поцікавився Олександр.
— Для чого? — перепитав літній чоловік.
— Там трохи далі печера. Ви б не хотіли оглянути?
— Якщо вважаєте, що це доцільно, то чому б ні? — промовив сивочолий пан, піднявшись із місця.
Через кілька хвилин двоє чоловіків освітлювали природний витвір із сталактитами. Кожен крок віддавав своєрідним відлунням. Тіні мандрували разом із дослідниками-мандрівниками кам’яними стінами.
— Погляньте, що це там далі? — вдивляючись у пітьму, наче щось помітивши, поцікавився літній чоловік.
Поступово пробираючись у глибину гроту, помітили дивну річ. Підійшовши ближче, розгледіли майстерно вирізьблені кам’яні сходи, які вели до саркофагу, виконаного із мармуру.
— Ви бачите те що і я? — перепитав здивовано Михайло Васильович.
— Саме так. Піднімемся? — поцікавився Олександр.
— Думаю, так. Ви справді раніше тут не бували? — знову спитав літній чоловік.
— Справді. Не бував, — промовив альпініст, ступаючи сходами. Як вже обидва піднялися на гору, перед ними відкрилося незвичне видовище: у кришталевій труні, обрамленій рожевим мармуром, мирно покоїлося тіло дуже вродливої панни, дівчини. На перший погляд здавалося, неначе вона спить. Легкий рум’янець на щоках підказував, що дівчина, ймовірно, таки жива…
Михайло Васильович дістав хустку і змів нею пил із кришталевої поверхні саркофага.
— Це входить у Вашу програму? Такі розіграші? — перепитав скептично у хлопця.
— Та ні, говорю ж Вам, я тут ніколи не бував, — зазначив альпініст, уважно розглядаючи дивовижу.
— То це що? Спляча красуня? — розмірковуючи, поцікавився сивочолий пан.
— «Спляча красуня» — це казка. А тут… Невже це насправді? — стиха проказав Олександр, милуючись красивими рисами обличчя незнайомки.
— Звісно, я в це не вірю… Якийсь розіграш, втім цікаво... — ледь помітно махнув рукою сивий чоловік.
— Та я теж не вірю. Але ж це насправді… Можливо, це якісь збоченці влаштували? Приспали препаратом і залишили тут… Я читав, що існують зараз технології, за допомогою яких людину можна ввести у стан анабіозу. А що коли це саме той випадок? — вдивляючись в обличчя дівчини й розглядаючи її надзвичайно вишукане вбрання, промовив Олександр.
— Вже пізно… Думаю, що сьогодні спускатися буде недоречно, щоби попередити про нашу знахідку. Що Ви скажете на це? — перепитав Михайло Васильович, із певним подивом розглядаючи тіло дівчини.
— Згідний із Вами. Що ж тепер будемо робити? Може дістанемо її? — запитав молодий альпініст.
— Мабуть, краще не треба. Якщо там є якийсь пристрій, який підтримує життєві функції? Потрібно, щоб цим займалися фахівці, — роздумуючи зауважив сивочолий.
— А якщо спляча красуня існує? І ця дівчина — саме вона? Чекає... — запнувся Олександр.
— Кого «чекає», молодий чоловіче? — втрутився літній пан, — аби ми навіть припустили таку ймовірність, зовсім гіпотетично, звісно…  Самі  подумайте,  «спляча  красуня»  за  сценарієм —   це принцеса. І принц будить її. А ми з Вами звичайні люди. Звісно, у мене є певні статки, тож я трохи більше був би схожий на того «принца», — посміхнувся Михайло Васильович, — а Ви? Що б Ви змогли їй запропонувати після свого доленосного поцілунку? Втім це все пусте. Швидше за все мова йде про якийсь поганий жарт. Але навіть аби ми припустили таку карколомну ймовірність — нічого хорошого з цього не вийшло б, — тримаючи ліхтарик над саркофагом, промовив задумливо.
— А я б її поцілував, — замилувано вдивляючись в обличчя дівчини, розмірковував уголос Олександр.
— І що далі? Забрали б її у своє помешкання? Майже впевнений, що орендуєте невеличку квартирку, живете від зарплати до зарплати та іще трохи маєте прибутків у якості проводиря-альпініста. Адже так? — не очікуючи відповіді, проказав Михайло Васильович. — Зрештою, ані у Вас, ані у мене немає права звершувати будь-яке насильство над  людиною.  А  поцілунок — це є насильство… Хіба ні?
— Можливо і ні, я, певно, закохався б у неї… Не хочеться нікуди звідси йти, — відповів Олександр, лагідно проводячи рукою по саркофагу із рожевого мармуру.
— Навіть не думайте про це. Ні в якому разі. Ми не знаємо, як вона тут опинилася. Краще повідомити якнайшвидше рятувальникам чи поліції, медикам… Це єдиний правильний вихід, — тримаючи ліхтарик, заперечливо замахав руками Михайло Васильович.
— А може, таки насмілитися? Вона дуже красива, — роздумував альпініст.
— І скіки у Вас було таких «красивих»? Дві? Три? Більше? — зіронізував літній пан.
— Такої не було ніколи, — відповів Олександр.
—    Що Вам на це сказати… можливо, це звичайна топ-модель. А що? Здебільшого дівчата з гарною зовнішністю промишляють на «глянці». Їх фотографують, редагують світлини у графічних редакторах, а потім запускають у рекламно-брендову індустрію. Не говорю вже про те, що здебільшого всі ці «глянцеві красуні» насправді продажні…
— А якщо це справжня спляча красуня і вона не продажна? — заперечив роздумуючи молодий альпініст.
— Знову ж… навіть аби припустити неможливе, то що Ви їй зможете запропонувати? Що у Вас є такого, що могло б причарувати її? Адже Ви звичайна людина зі звичайним життям. І дуже скромними можливостями, між іншим. Припустимо, одружитеся, — посміхнувся сивочолий чоловік, — вона стане домогосподаркою. З’являться діти. То хіба для цього обов’язково потрібна спляча принцеса із кришталевого гробу? Таких «принцес» на Вашому віку, молодий чоловіче, стільки, що хоч греблю гати! Не потрібен цей зайвий  клопіт.  Зрештою,  аби  щоб Ви  були   гуманною   людиною, то пожаліли б це дивне створіння, своєрідне чудо… Як на мене, то хай краще вона  тут залишається.  А домогосподарку Ви собі і так знайдете, — із тією самою погано прихованою іронією розмірковував Михайло Васильович.
— А Ви черства людина, — відповів молодий альпініст.
— Як сказати, — зовсім не образився сивочолий пан. — Розумієте, я багато чого видів на своєму віку. Тож це зовсім не «черствість», а швидше — життєвий досвід, який позбавляє людину «рожевих окулярів». Світ є таким, яким він є. І сплячих красунь у ньому не існує… Втім… хто знає, можливо, ми вже далеко не перші, хто спостерігав за цим незвичним видовищем тут. І міркував про поцілунок, романтику, але так і не наважився потривожити блаженний сон її. То чому Ви думаєте, що кращі за когось іншого?
— А якщо вона моя доля? — не здавався Олександр.
— Ви свою чергову «долю», молодий чоловіче, вже неодноразово зустрічали за барною стійкою. Хіба я не правий? — вкотре ледь саркастично поцікавився сивочолий пан у молодого альпініста.
— Можливо й так, — понурив голову Олександр, — але добре було б  зустріти  у  своєму  житті  таку,  як  вона, —  промовив і відвів світло прожектора від кришталевого саркофагу.
— Най покоїться тут із миром в очікуванні свого нареченого, якщо вона справжня, — усміхнувся літній пан, спускаючись сходами.
— Ви думаєте, що краще про це нікому не говорити? — перепитав молодий альпініст-провідник.
— Думаю, не варто... — відповів Михайло Васильович. — Всьому своє місце під сонцем, а їй у нашому світі вже немає місця.
— Шкода, — промовив Олександр.
— Певна річ, — відповів літній пан і ледь помітно зітхнув...