Розділ 10. Ефір, кров і запах сіна

Дощ почався раптово, наче саме небо вирішило поставити крапку в їхній суперечці. Великі, крижані краплі за лічені хвилини перетворили дорожній пил на в’язку багнюку, а парадну форму Віктора та тонкий жакет Арт — на важку, липку броню.

​— Статистика... — Арт шмигнула носом, намагаючись перекричати зливу. — Ймовірність опадів була... вісім відсотків!

​— Твої вісім відсотків зараз затікають мені за комір, Вейн! — рявкнув Віктор, притримуючи її за плече.

​Серед пелени дощу показався темний силует. Старий, похилений амбар, кинутий господарями ще минулого сезону, стояв на краю поля. Вони буквально ввалилися всередину, вдихаючи густий запах сухого сіна та старого дерева. Дах був дірявим, але над великою копою в кутку все ще тримався. Віктор, важко дихаючи, торкнувся свого срібного браслета. Останні крихти його ефірного резерву відгукнулися неохоче, але сухі тріски в центрі приміщення спалахнули рівним, золотавим полум'ям.

​— Роздягайся, — кинув він, присідаючи біля вогню.

​— Що?! — Арт завмерла, притискаючи руки до грудей.

​— Жакет, — втомлено видихнув він. — Ти промокла наскрізь. Якщо захворієш, я не дотягну тебе до столиці.

​Арт тремтячими пальцями розстебнула ґудзики й скинула жакет, залишившись у тонкій білій майці. У світлі багаття вона здавалася зовсім прозорою, майже невагомою. Тільки зараз Віктор помітив, що на її правому боці, під ребрами з боку спини, біла тканина повільно просочувалася червоним.

​— Вейн, у тебе кров, — його голос миттєво втратив усю сталь.

​— Де? — вона тупо подивилася на свій бік. — О... Мабуть, зачепила уламком опори, коли перевантажувала сферу. Дурниця.

​Вона спробувала усміхнутися, але губи посиніли, і вона опустилася на сіно. Віктор мовчки підійшов до неї й сів за спиною.

​— Сиди спокійно, — наказав він.

​Він дістав із внутрішньої кишені флягу з антисептиком і чисту хустку. Магічних сил на зцілення не залишилося — браслет на зап'ясті був чорним і холодним, тож Віктор торкався її шкіри просто як людина. Коли його гарячі пальці лягли на її крижаний бік, Арт здригнулася. Його руки буквально обпікали її шкіру, і це був не жар ефіру, а його власний шалений пульс. Віктор на мить завмер, відчуваючи під пальцями її крихкість.

​— Скажіть чесно, Магістре, — прошепотіла вона, дивлячись на полум'я. — Ви спеціально обрали мене в помічниці? Щоб знущатися?

​— Ні, — тихо відповів він, обережно промиваючи рану. — Я обрав тебе, тому що ти — єдина, хто не боїться дивитися мені в очі й називати мене «старим пнем».

​— А що за артефакт «Око»? Про нього говорять пошепки навіть в Академії.

​Віктор наклав пов'язку, його пальці на мить затрималися на її талії.

​— Око Первородного Ефіру — величний стабілізатор, створений для творення. Але в поганих руках воно стає бомбою сповільненої дії. Три роки тому, саме перед підписанням шлюбного договору з Фларамом, принца Леонарда викрали. Все сталося миттєво. Принцеса Адалінда вирішила, що принц просто не хоче одружуватися, й інсценувала все це. Договір розірвали, все призупинилося. Головне — прямого конфлікту між країнами не сталося, але в тій метушні Око зникло зі скарбниці.

​Арт різко повернулася до нього, забувши про біль і рану, і вони з розгону зіткнулися лобами.

​— Ой! — Арт вхопилася за голову, але не відсторонилася. — Магістре, послухайте! Ось чому «Троянда» зі звіту про смерть Ірен не була схожа на нові! Та «Троянда» на судні була просто інсценуванням, щоб приховати її зникнення і підлаштувати загибель. Викрадення принца розірвало заручини, але це було лише прикриттям для крадіжки Ока! А нові «Троянди» — це точки резонансу. Ірен не хоче знищити всю Астерію, їй потрібна Столиця! Це удар у саме серце. Нам треба терміново доповісти...

​Вона похитнулася. Вони були так близько, що їхнє дихання змішалося. Вона бачила його розширені зіниці й фіксувала в голові: «Пульс Магістра — за межами норми. Мій власний — критичний збій». Вона не розуміла, що це за розрахунок, але відчувала жар його долонь на своїй шкірі.

​— Спочатку ти поспиш, — відрізав Віктор, накидаючи на її плечі свій сухий жакет. — Це наказ. Мені потрібен твій мозок у робочому стані.

​Арт хотіла заперечити, але тепло і його близькість подіяли заколисливо. Її голова повільно опустилася йому на плече.

​— Тільки не хропіть, Магістре, — пробурмотіла вона вже крізь сон. — Це псує статистику тиші.

​Віктор завмер, боячись ворухнутися, і подивився на згасаюче полум'я.

​— Спи, Вейн, — ледь чутно промовив він, дивлячись у темряву. — Завтра нам обом знадобляться сили, щоб вижити у світі, який ти щойно перевернула своїми цифрами.