Розділ 1. Константа проти Змінної

Зала прийомів Академії потопала в урочистості, яка здавалася Артеміді Вейн абсолютно зайвою. Високі склепіння відбивали шепіт сотень студентів, але для Арт цей шум був лише білим шумом, що заважав зосередитися на потоках Ефіру, які пульсували в стінах. Вона стояла в самому кінці шеренги четвертого курсу — тендітна постать у мішкуватій мантії, що приховувала її витонченість та Браслети концентрації, які тьмяно виблискували на зап'ястях. Довге, густе руде волосся каскадом спускалося по плечах, перехоплене простою стрічкою, щоб не заважало під час роботи з лінзами. На її алебастрово-блідій шкірі розсипом виднілися акуратні, майже золотисті ластовиння. У поєднанні з величезними зеленими очима вони надавали їй настільки милого та беззахисного вигляду, що будь-який незнайомець мимоволі переповнювався ніжністю до неї. Рівно до тієї миті, поки Арт не відкривала рота.

​— Вейн! — шикнув на неї староста групи, високий хлопець з ідеально зачесаним волоссям. — Стій струнко і прибери це. Зараз вийде Кассель. Наймолодший і найуспішніший Магістр Інквізиції в історії, він розкрив змову «Семи Тіней» і брав участь у порятунку принца Леонарда, поки ти ще вчилася зав’язувати шнурки на мантіях.

​Артеміда навіть не підняла погляду від старої, пошарпаної книги, яку вона примудрялася тримати відкритою, спритно заховавши в широкому рукаві мантії.

​— Судячи з його останнього звіту у «Віснику інквізиції», — тихо промовила вона, — змова розкрилася сама, бо Кассель три години не міг заповнити бланк реєстрації магічного сплеску. Ватажок просто не витримав бюрократії і здався. А порятунок принца — лише вдалий збіг обставин і вчасно розрахований вектор резонансу.

​— Замовкни, — прошипів староста, червоніючи від обурення.

​У цей момент двері відчинилися. На подіум під фанфари вийшов чоловік. Він був втіленням ідеалу: сяючий парадний жакет, бездоганна виправка і м’яке сяйво захисної аури. Ректор почав довгу, пафосну промову про доблесть і неймовірний шанс. Зала слухала, затамувавши подих, але Арт було неймовірно нудно. Поки ректор розсипався у похвалах, вона методично фіксувала нестиковки через свої спектрографічні окуляри.

​«Занадто правильно», — думала вона, перегортаючи сторінку книги «Нерозкриті справи Епохи Занепаду». «Ректор поправляє манжети кожні дванадцять секунд — жест невпевненості. Людина на подіумі занадто ефектна. Його аура сяє рівним світлом стаціонарного артефакту, а не живого мага. Від нього пахне лавандою та театральним гримом. А ось чоловік зі шваброю в кутку...»

​Вона перевела погляд на чоловіка, який ліниво протирав основу статуї. Він виглядав як фон. Але саме від нього йшов ледь вловимий аромат дорогого віскі та важкий шлейф застарілого закляття «щита», яке накладають ті, хто звик до реальних магічних дуелей.

​— Адептко Вейн! — нарешті урочисто проголосив ректор. — Ваша черга представитися великому майстру!

​Арт зітхнула, захлопнула книгу і, навіть не глянувши на сяючого красеня на подіумі, повернулася до «прибиральника» в поношеному шкіряному жакеті та глибокому кепі.

​— Ви мені вибачте, — голосно вимовила вона. — Але у мене є справи цікавіші, ніж участь у цій постановці. Ми ж обоє розуміємо, що я не підійду великому слідчому, тож можна я піду? Мені треба дочитати розділ.

​У залі повисла мертва тиша. Робітник повільно перестав возити шваброю. Він випрямився, і кепі трохи зсунулося назад. На Арт поглянули холодні, проникливі сірі очі. Це був брюнет із рисами обличчя, які могли б належати принцу, якби він не мав такий втомлений вигляд.

​— Ну, по-перше, — Арт почала загинати тонкі пальці, все ще не дивлячись на подіум, — лялька на сцені пахне свіжим лаком і магією «ілюзорної присутності», яку підживлює кулон у лівій кишені ректора. По-друге, справжній Кассель — лівша, а цей манекен махає правою рукою як заведений. По-третє... — вона мигцем глянула на його чоботи. — На вашій підошві пилок «чорного кореня» з підземель Старого міста. Вчора там розкрили сховище. Прибиральники Академії туди не ходять. І вже точно вони не використовують селективний парфум з нотами сандалу та віскі, щоб приховати запах тютюну. До того ж ваш інквізиторський браслет під рукавом видає частоту, яку неможливо сплутати з побутовою магією.

​Вона поправила сумку на плечі.

​— То я можу йти? Мій експеримент не чекатиме, поки ви закінчите грати в хованки.

​Кассель відкинув швабру. Ілюзія на подіумі миттєво лопнула, залишивши по собі лише хмаринку сірого диму. Він випрямився, і раптом усі побачили не волоцюгу, а людину, яка звикла диктувати свої правила. Він підійшов до неї впритул — різниця в зрості була добрих тридцять сантиметрів, і Арт довелося закинути голову.

​— Значить, «справи цікавіші»? — він обдав її ароматом дорогих сигарет. — Обіцяли талановитих, а підсунули одне дівчисько з рентгенівським зором і повною відсутністю інстинкту самозбереження.

​Арт подивилася на нього знизу вгору, її обличчя залишалося абсолютно спокійним, як дзеркало замерзлого озера.

​— Мій інстинкт самозбереження підказує мені, що робота з вами — це хаос, ненормований графік і погана кава. Логіка радить обрати бібліотеку.

​Віктор Кассель несподівано для всіх усміхнувся — кривою, зухвалою усмішкою.

​— Ректоре, забирайте у неї книгу. Відзавтра ця руда проблема пояснюватиме мені, чому моя кава погана, просто на місцях злочинів.

​— Сорок вісім відсотків імовірності, що ви звільните мене до вечора, — зауважила Арт, коли він уже пройшов повз неї.

​— П’ятдесят два, Вейн, — кинув він через плече. — З урахуванням того, що я не люблю, коли мене перебивають.