Сантоса викликали?

2 Розділ.

2 Розділ.

Двадцять дев’яте грудня.

Майже дев’ятнадцята сорок п’ять — і в голові Карини, десь у скронях, потужно озвався пульс. Пальці чомусь похололи — чи то від лапатого снігу, що нарешті засипав землю білим крижаним пухом, чи від чогось іншого — глибшого й тривожнішого.

Офіс уже гудів, наче вулик перед весною. На столах блищали тарілки з нарізкою, одноразові келихи терпляче чекали своєї черги. Бухгалтерія жваво обговорювала премії, маркетинг — хто кого і з якого часу приховано любить. Хтось сміявся занадто голосно, намагаючись перекричати втому наприкінці року.

Карина раз у раз поглядала на двері, мов на Рубікон. Ще трохи — вони відчиняться, і дороги назад уже не буде.

Усередині боролися два відчуття. Одне шепотіло: хай усе швидше закінчиться. Друге, впертіше, наполягало: хай прийде нормальний Дід Мороз і просто проведе програму. Без сюрпризів, без несподіванок. Просто — по-людськи.

Вона підійшла до столу й налила в пластиковий стакан шампанського. Напій зашипів, мов маленький салют із золотавих бульбашок, а знайомий виноградний аромат розлився в повітрі — солодкий, святковий, трохи оманливий.

Карина зробила ковток, але це не допомогло.

Щоб хоч якось заспокоїтися, вона підійшла до вікна. За склом кружляв сніг, ліхтарі розмивалися в жовтих плямах, а місто жило своїм передсвятковим життям — упевненим і гучним, наче все йшло за планом.

Карина притисла холодний стакан до долоні й подумала, що іноді найбільше лякає не те, що щось піде не так, а те, що от-от має початися. Шлунок неприємно стискало — організм наче знав більше за неї.

— Ти хвилюєшся? — шепнула Наталя з відділу продажів, поправляючи червоні ріжки на обручі.

— Я? Ні… Тобто так… — Карина стиснула долоні. — Може, вони взагалі забули про замовлення.

— Та ну. Усе буде супер. Головне — щоб не той, із минулого корпоративу. Пам’ятаєш? Ледве на ногах стояв, — вона підморгнула.

— Наталя… — Карина проковтнула і сміх, і страх водночас.

Вона знову повернула погляд до вікна.

На стоянці зупинилася біла іномарка, майже непомітна на тлі снігу. За кілька метрів від неї жовтий автомобіль дорожньої служби неквапливо посипав слизьку дорогу піском.

Дверцята білого авто відчинилися, і Карина затамувала подих.

Щось змусило її зробити ще один ковток шампанського.

До офісної будівлі впевненою ходою прямував Дід Мороз. В одній руці він котив велику валізу на коліщатах — немов зібрався у рейс до теплих країв, — а в іншій виблискувала сріблом довга палиця. Карина вже бачила подібну в якомусь фільмі. Здається, у «Володарі перснів».

Здалеку різко вирізнялася червона шуба — яскрава пляма на білому полотні снігу.

Карина напружилася.

Якийсь дивний… — майнула думка, і серце відгукнулося надто швидкими ударами.

Він ішов не поспішаючи, не озираючись, точно знаючи, куди й навіщо. Кроки були рівні, упевнені — зовсім не такі, як у втомлених аніматорів, яких Карина бачила раніше. Не було метушні чи кумедної незграбності. Навпаки — у його рухах відчувалася зібраність.

— Ні… — майже беззвучно прошепотіла вона, а потім уже подумки повторила:

Ні. Ні. Це не до нас.

Але сумнів не встиг розростися, бо чоловік уже наближався до входу в їхню будівлю.

Карина повільно видихнула, не помітивши, що весь цей час затримувала подих. Долоня зім’яла пластиковий стакан, шампанське ледь не вихлюпнулося.

Будь ласка… хай це буде не він.

За кілька секунд двері відчинилися, і Дід Мороз, тупнувши ногами та струсивши сніг, зник за скляними стулками.

Карина відступила від вікна. Тепер їй залишалося лише чекати, рахуючи секунди.

Минуло менше хвилини, перш ніж коротко пискнув електронний замок. У коридорі почулися кроки, а потім скляні двері їхнього офісу роз’їхалися, і розмови та сміх стихли майже одночасно.

На порозі стояв той самий Дід Мороз.

Тепер Карина могла роздивитися його значно краще. Це був зовсім не той, до якого всі звикли: не втомлений дядько з животом і червоним носом, не комічний персонаж із пластиковим посохом, мішком за плечима і заученим «хо-хо-хо». Цей був інший — високий, стрункий, у червоній шубі, що сиділа ідеально, так, наче її шив не випадковий костюмер, а сам П’єр Карден.

Біле хутро не виглядало злежаним чи втомленим від свят — навпаки, воно було свіже, майже зухвало бездоганне.

Карина відчула, як у грудях щось затремтіло — неочікуване хвилювання, що змішувалося з легким здивуванням. Він був таким не схожим на всі святкові образи, які вона бачила раніше.

Тижнева небритість лише підкреслювала риси його обличчя. Борода була чи то припудрена під сивину, чи вкрита сріблястим гримом — важко сказати, але виглядала надто стильно.

На голові — замість звичної шапки Діда Мороза — червона модна бейсболка, а поверх неї великі білі навушники. Він виглядав так, наче щойно вийшов не з ліфта бізнес-центру, а з обкладинки модного журналу.

На ногах — білі високі черевики зі шнурівкою. Не через холод — як елемент образу, як заява.

Молодий і дуже симпатичний — навіть язик не повертався назвати його дідом.

Він зробив крок усередину, потім ще один, спокійно й упевнено, наче заходив не в офіс, а на сцену, де знав кожен сантиметр простору.

Повітря в залі напружилося, і Карина відчула: тут щось не так.

— Ого… — видихнув хтось із маркетингу.

— Це… — почала бухгалтерка й замовкла, не знайшовши слів.

У Карини стиснулося в животі, а в голові разом з ударами пульсу молотком били думки:

Ні. Це не стандарт. Я не цього замовляла.

Він оглянув зал професійним поглядом — швидким і уважним. Ковзнув по столах, людях, ялинці… і затримався на Карині. Лише секунда… але їй здалося, що її впіймали за непристойними думками. Кров ударила в голову, а коліна чомусь ослабли.

— Доброго вечора, — сказав він чітко й гучно.

Голос був низький, спокійний, без «дідівської» хрипоти й без штучної веселості.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше