2 Розділ.

2 Розділ.

Двадцять дев’яте грудня

Майже дев’ятнадцята сорок п’ять — і в голові Карини, десь у скронях, потужно озвався пульс. Пальці чомусь похололи. Чи то від лапатого снігу, що нарешті засипав землю білим крижаним пухом, чи, можливо, від чогось іншого — глибшого й тривожнішого.

Офіс уже гудів — ніби вулик перед весною. На столах блищали тарілки з нарізкою, одноразові келихи терпляче чекали своєї черги. Бухгалтерія жваво обговорювала премії, маркетинг — хто кого і з якого часу приховано любить. Хтось сміявся занадто голосно, ніби намагався перекричати втому наприкінці року.

Карина дивилася на двері, мов на Рубікон.

От-от вони відчиняться — і дороги назад уже не буде.

Усередині боролися два відчуття. Одне шепотіло: хай усе швидше закінчиться. Друге, впертіше, наполягало: хай прийде нормальний Дід Мороз і просто проведе програму. Без сюрпризів. Без несподіванок. Просто — по-людськи.

Вона підійшла до столу й налила в пластиковий стакан шампанського. Напій зашипів, немов маленький салют із золотавих бульбашок. Знайомий виноградний аромат розлився в повітрі — солодкий, святковий, трохи оманливий.

Дівчина зробила ковток. Це не допомогло.

Щоб хоч якось заспокоїтися, вона підійшла до вікна. За склом повільно кружляв сніг, ліхтарі розмивалися в жовтих плямах, а місто жило своїм передсвятковим життям — упевненим, гучним, ніби все йшло за планом.

Карина притисла холодний стакан до долоні й подумала, що іноді найбільше лякає не те, що щось піде не так, а те, що от-от має початися.

Шлунок неприємно стискало — ніби організм знав більше за неї.

— Ти хвилюєшся? — шепнула Наталя з відділу продажів, поправляючи червоні ріжки на обручі.

— Я? Ні… Тобто так… — Карина стиснула долоні. — Може, вони взагалі забули про замовлення.

— Та ну. Усе буде супер. Головне — щоб не той, з минулого корпоративу. Пам’ятаєш? Ледве на ногах стояв.

— Наталя… — Карина проковтнула і сміх, і страх водночас.

Погляд уперся в жовтий автомобіль дорожньої служби, який повільно посипав слизьку дорогу піском — ніби намагався втримати рівновагу там, де її давно не було.

Від білої іномарки, що майже зливалася зі снігом на стоянці, до офісної будівлі впевненою ходою прямував Дід Мороз.

В одній руці він котив велику валізу на коліщатах — немов зібрався у рейс до теплих країв.

В іншій виблискувала сріблом довга палиця — така, ніби її позичили у когось із «Володаря перснів».

Здалеку різко вирізнялася червона шуба й щось такого ж кольору на голові — пляма на білому полотні.

Карина напружилася.

Якийсь дивний… — майнула думка, і серце відгукнулося надто швидкими ударами.

Він ішов не поспішаючи, не озираючись, ніби точно знав, куди й навіщо прийшов. Кроки були рівні, упевнені — зовсім не такі, як у втомлених аніматорів, яких Карина бачила раніше. Не було метушні, не було кумедної незграбності. Навпаки — у русі відчувалася зібраність.

— Ні… — майже беззвучно прошепотіла вона.

Ні. Ні. Це не до нас.

Але думка не встигла вкорінитися.

Дивний Дід Мороз уже зник у світлі біля входу й розчинився за скляними дверима.

Карина повільно видихнула, не помітивши, що весь цей час затримувала подих. Долоня зім’яла пластиковий стакан, шампанське ледь не вихлюпнулося.

Будь ласка… хай це буде не він.

Та серце билося так, ніби вже знало:

сьогодні свято піде зовсім не за планом.

Двері відчинилися не одразу. Спершу пролунало коротке «пі-пі» електронного замка, потім — приглушений шум коридору, і лише тоді скляні стулки повільно роз’їхалися.

Розмови в офісі обірвалися майже синхронно. Ніби хтось невидимий різко зменшив гучність.

На порозі стояв Дід Мороз.

Не той, до якого звикли.

Не втомлений дядько з животом і червоним носом.

Не комічний персонаж із пластиковим посохом і заученим «хо-хо-хо».

Цей був інший.

Високий. Стрункий.

У червоній шубі, що сиділа ідеально — так, ніби її шив не випадковий костюмер, а сам П’єр Карден. Біле хутро не виглядало злежаним чи втомленим від свят — навпаки, свіже, майже зухвало бездоганне.

Карина відчула, як у грудях щось затремтіло — неочікуване хвилювання, що змішувалося з легким здивуванням. Він був таким не схожим на всі святкові образи, які вона бачила раніше.

Тижнева небритість лише підкреслювала риси його обличчя: борода була чи то припудрена сивиною, чи сріблом — важко сказати, але виглядала надто стильно, щоб бути випадковістю.

На голові — червоний блейзер, поверх якого — великі білі навушники, ніби він щойно зійшов не з ліфта бізнес-центру, а з обкладинки модного журналу.

На ногах — білі високі черевики зі шнурівкою.

Не через холод.

Як елемент образу.

Як заява.

Молодий і дуже симпатичний — навіть язик не повертався назвати його дідом.

Він зробив крок усередину. Потім ще один. Спокійно. Упевнено. Наче заходив не в офіс, а на сцену, де знав кожен сантиметр простору.

Повітря ніби напружилося, і Карина відчула: тут щось не так.

— Ого… — видихнув хтось із маркетингу.

— Це… — почала бухгалтерка й замовкла, не знайшовши слів.

У Карини стисло шлунок, а в голові, разом із ударами пульсу, молотками били думки:

Ні. Це не стандарт. Я не цього замовляла.

Він оглянув зал професійним поглядом — швидким і уважним. Ковзнув по столах, людях, ялинці… і на мить затримався на Карині.

Лише на мить.

Але їй здалося, ніби її впіймали за думками.

— Доброго вечора, — сказав він чітко й гучно.

Голос був низький, спокійний. Без «дідівської» хрипоти. Без штучної веселості.

— Приємний колектив. Чудовий вечір, — він ледь усміхнувся. — Сподіваюся, ви готові до свята.

Кілька секунд ніхто не відповідав.

Потім Наталя з продажів нервово хихикнула. Хтось несміливо поплескав у долоні. HR-менеджерка озирнулася на Карину з поглядом: це точно ти замовляла?