1 Розділ.

1 Розділ.

Святкового настрою цього року в Карини не було зовсім. Не через нелюбов до Нового року — навпаки, вона завжди чекала на нього з теплом. Просто вперше мала зустрічати свято сама. Без надійного чоловічого плеча поруч.

На журнальному столику сяяла маленька ялинка, вбрана в блискітки й кольорові іграшки. Гірлянда рівно миготіла, ніби старанно виконувала свою роботу, але Карині хотілося лише одного — щоб ці дні промайнули якнайшвидше. Без нагадувань, без питань, без «а він де?».

Навіть мандарини сьогодні не пахли святом. Щороку вона загадувала одне й те саме бажання, а тепер, у свої двадцять шість, мала сама відчиняти двері у новорічну ніч.

У ванній її погляд упав на зубну щітку колишнього. Карина взяла її двома пальцями. Пластикова, звичайна — але точно остання. Вона кинула її в сміттєве відро як непотріб, не озираючись. Пакет тихо ковтнув щітку — і все.

Поруч, у пластиковому контейнері для білизни, лежала його футболка — зім’ята, така, що чекала своєї черги на прання. Карина дістала її, на мить зупинилася, потім швидко згорнула й поклала туди ж.

Його більше не було — і квартира поволі вчилася жити без нього.

Розрив стався лише чотири дні тому.

Точніше — він пішов перед самим Різдвом.

Без сварок. Без пояснень.

Наче слова просто закінчилися раніше.

Вони сиділи навпроти одне одного, і між ними раптом стало порожньо — як у квартирі після переїзду.

— Ти сильна, — сказав він тоді, дивлячись кудись повз неї. — Ти впораєшся.

Вона тільки кивнула. Бо що ще роблять «сильні» люди?

А потім вона довго плакала, сидячи біля вікна на кухні. Сніжинки повільно падали з неба, залишаючи зимові сльози на шибці. Вона долонею витерла мокру доріжку на щоці, змушуючи себе заспокоїтися, але серце в грудях чомусь не слухалося. Погляд розпливався, спостерігаючи, як місто готується до свята — яскраво, гучно, байдуже.

Ніби нічого не сталося.

В офісі зранку стояв гамір. Здавалося, навіть ялинка в кутку трохи нахилилася, ніби їй теж не хотілося вдавати веселий настрій. Тетяна з бухгалтерії безуспішно боролася з гірляндою, яка вперто не хотіла мигати.

І тільки запах хвої нагадував: свято не скасували — воно все одно прийде.

Хтось уже сперечався про музику, хтось обговорював новорічні подарунки. Карина машинально відповідала на листи й відчувала, як у грудях росте тиха, важка втома — не фізична, а та, що приходить ізсередини.

Корпоративу не хотілося зовсім.

Не хотілося сидіти за столом і слухати тости про сім’ю, кохання й нові починання. Усміхатися тим, у кого нібито все добре. Від цього ставало ще самотніше — ніби вона тут зайва.

— Карина! — Аліна, HR-менеджерка, махнула їй через ряд столів. — Ти ж у нас відповідальна. Замовиш Діда Мороза? Бо в мене аврал.

Карина навіть не підняла очей, лише кивнула — так було простіше, ніж пояснювати, що їй зараз не до веселощів.

— Давай, Кариночко! — Наталя з продажів уже майже танцювала. — Спаси корпоратив! Передзвони комусь!

Телефон у руці важчав. Вона зібралася відкрити список номерів — і в ту ж мить екран спалахнув повідомленням від колишнього:

«З Новим роком заздалегідь. Бережи себе».

Два короткі речення — і щось усередині знову надломилося. Минуло вже чотири дні, а боліло так, ніби було вчора.

Та йди ти… — подумала вона, криво всміхаючись.

Палець завис над екраном довше. Один рух — і повідомлення зникло.

У чорному екрані відбилося її обличчя. Довге русяве волосся спадало на плечі, під очима пролягали тіні недоспаних ночей. Блузка з блискітками виглядала так, ніби старається за двох — і за себе, і за її настрій.

Карина зітхнула, ніби стираючи з пальців чужі слова, й набрала перший-ліпший номер із пошуку.

Дзвінок. Зайнято.

Ще раз. Зайнято.

— Прекрасно, — пробурмотіла вона. — Діди Морози і ті мене ігнорують. Це вже насмішка якась. Ну хоч до когось я сьогодні додзвонюся?

Ще кілька спроб — знову марно.

Щоб не накручувати себе зайвими думками, вона вирішила зробити замовлення вже вдома — без офісного шуму й поспіху.

У тролейбусі було тісно. Мокрі куртки, чужі запахи — від них починало нудити.

На комірі Карини танув сніг, холодними краплями стікаючи на сумочку.

Телефон завібрував у кишені — незнайомий номер.

Вона мало не впустила його. Вдихнула — і відповіла:

— Алло?

— Вітаю! Служба святкових послуг «Санта-паті», ви нам дзвонили! — голос у слухавці звучав так радісно, ніби вона виграла приз.

Карина мимоволі відсахнула телефон від вуха. Після робочого дня така життєрадісність здавалася підозрілою.

— Доброго дня, — вона поправила волосся, хоча це бачили тільки люди в тролейбусі. — Нам потрібен Дід Мороз на корпоратив. Для дорослого колективу. Ну… звичайний. Віршики, подарунки…

— О, класика! — з ентузіазмом відповіли в трубці. — Тоді записую на двадцять дев’яте, дев’ятнадцята сорок п’ять. Програма — стандарт чи покращена?

— Е-е… стандарт, — несміливо сказала вона, не надто бажаючи дізнаватися, що саме «покращують» у дорослих Дідів Морозах.

— Домовилися! Наш найкращий Санта буде у вас. Сюрприз гарантовано!

— Сюрприз не треба, просто щоб святково…

У цей момент трамвай різко смикнувся, хтось наступив їй на ногу.

Зв’язок обірвався.

Карина лишилася з телефоном у руках і дивним відчуттям, ніби в угоді було сказано більше, ніж вона почула.

Вона сховала телефон у кишеню. За вікном місто сяяло, готувалося святкувати, сміялося вогнями. Карина дивилася на це відсторонено — так, ніби між нею та світом раптом з’явилося товсте скло.

Ну що, дівчинко.

Буде тобі корпоратив.

І, можливо… трішки дива.

Вона замовила «звичайну програму».

Та виявилося: у «Санта-паті» слово «звичайний» означало щось зовсім інше.