Санітарний поїзд

Я прокинувся, лежачи на вузькій койці й відчужено вслухаючись у ритмічний перестук коліс. Вагон рівномірно погойдувався, м'яко заколисуючи мене. Декілька хвилин я лежав, навіть не розплющуючи очей. Усе тіло ломило після вчорашньої важкої роботи. Навіть не дивлячись на годинник, я був упевнений, що ще дуже рано й можна було спокійно далі собі поніжитися в койці.

Незабаром я перевернувся на інший бік, натягнув ковдру до самого підборіддя й знову задрімав. Мені наснилося моє дитинство. Я жив тоді в селищі міського типу неподалік від Кропивницького. Жменьку п'ятиповерхівок оточували з усіх боків безкраї колгоспні поля, на яких росли переважно пшениця та кукурудза.

Мені тоді було всього лише чотирнадцять років. Батьки кілька разів на тиждень відправляли мене по свіжі овочі та фрукти на дачу, яка розташовувалася десь за чотири кілометри від нашого будинку. Я їздив туди на червоному велосипеді "Україна" з брезентовим рюкзаком за плечима та пластиковим відром, укріпленим на задньому багажнику.

Я щоразу навмисне обирав собі значно довшу дорогу, якою час від часу їздили величезні БелАЗи й возили глину з кар'єрів. Коли великі машини з ревом проносилися повз мене, я намагався від'їхати якомога далі на узбіччя, остерігаючись їхніх величезних коліс і уникаючи хмар піднятого пилу.

Кілька разів на день цією дорогою проїжджав спеціальний БелАЗ, у якого в кузові знаходився величезний бак, а біля заднього бампера була встановлена штанга з низкою форсунок. Він розбризкував воду по жовтій ґрунтовій дорозі, на декілька годин запобігаючи сильному запиленню околиць.

Приблизно на півдорозі від мого будинку до дачі знаходилося джерело. Свого часу якась добра людина його облагородила, пустивши воду по залізній трубці, виложивши навколо цегляну кладку і заливши її зверху цементом. Але з часом цегла покрилася мохом й покришилася, труба поржавіла й бетон почав тріскатися та розпадатися. І лише якимось дивом уцілів напис, виведений на напівзастиглому цементі невідомим будівельником: "Боже бережи мене".

Я зазвичай подовгу сидів біля джерела, дивлячись на великий заболочений луг переді мною та на дрімучий ліс, що велично розкинувся на обрії. Я ніяк не міг напитися чистою й прохолодною водою, підставляючи під трубу відразу обидві долоні. Я щоразу брав із собою стару дідівську армійську флягу в зеленому тканинному чохлі й наповнював її прозорою водою до самого верху.

Іноді, після джерела, я заїжджав до затопленого кар'єру. Раніше в ньому добували глину, але одного дня робітники дорилися так глибоко, що у величезний кар'єр хлинув цілий потік підземних вод, швидко все затоплюючи. Перелякані люди ледь встигли втекти. Подейкували, що на дні кар'єра залишилися кілька БелАЗів і навіть цілий величезний крокуючий екскаватор. Їх просто не встигли евакуювати.

Згодом затоплений кар'єр перетворили на місце для відпочинку: обладнали пляжі, влаштували прокат човнів і катамаранів, на берегах дозволили будувати дачі. Вода в озері була чиста та прозора. До того ж вона поступово прибувала, увесь час підживлюючись з підземних джерел. Тому при будівництві зони відпочинку робітникам довелося передбачити витік води з кар'єру. Вода з нього по трубі перетікала до неглибокого бетонного "жабника" для малечі з металевими гірками, а далі вже заґратованим зливом витікала собі кудись далі у заболочену місцевість.

У найвіддаленішій частині кар'єру був крихітний острівець розміром всього лише п'ять на шість кроків. На ньому росла невеличка верба, зеленіло трохи очерету біля самої води й розташовувався маленький піщаний пляж.

Я залишав велосипед на березі, а сам вплав добирався до острівця, на якому довго лежав на пляжі й відпочивав, то дивлячись у безмежну синяву неба, то заплющуючи очі й про щось собі мріючи. На острівці було тихо і спокійно, а найголовніше навколо зазвичай не було жодної живої душі.

В такі моменти я почував себе щасливим і умиротвореним. Адже Сонце дарувало приємне тепло, вітерець шумів собі у вербі й хвилі ледь чутно плескалися об берег. Мені здавалося тоді, що я живу в справжньому раю, де немає місця нічому злому та поганому...

Голосно задзвенів будильник. Я потягнувся, сів на койці та підняв світлозахисну штору. За вікном вагона пропливали нескінченні вкриті снігом поля і лісосмуги.

Наш військово-санітарний поїзд неспішно прямував кудись на північний схід. Судячи з невеликої швидкості руху потягу, ми все ще не отримали наказу зі штабу в Києві, тому на цей час перебували ще досить таки далеко від лінії фронту.

До складу нашого потягу входили вагони для важкопоранених і легкопоранених, маніпуляційно-перев'язувальна, операційна, вагон для психічних хворих, речовий склад, кухня, спальний вагон для персоналу, штаб і морг.

Я встав, оглянувши верхні койки. Вони всі були порожні. Я залишився в купе зовсім один. Мої сусіди, Валерій радист, Фелікс психіатр і Гліб помічник машиніста, давно вже як знаходилися на своїх робочих місцях. Мені ж з огляду на те, що я вчора допізна завантажував харчами провізійні шафи та холодильники на кухні, а потім ще й допомагав із прибиранням відділення первинної обробки, Дана, наш шеф-кухар, дозволила сьогодні поспати на цілих дві години довше.

Я одягнувся, вмився і мигцем глянув на себе у дзеркало, поправляючи зачіску. Шеф-кухар була дуже прискіплива й вимоглива до чистоти та особистої гігієни своїх підлеглих. Тому я хоч і служив усього лише помічником кухаря, але намагався завжди мати охайний вигляд, щоб не нарватися на зауваження.

Я минув вагон для персоналу і в тамбурі зустрів радиста Валерія. Він задумливо палив біля вікна, тримаючись за хромовану запобіжну решітку, що захищала скло.

– Вітаю, Валера! Як справи?

– Привіт, Костю! Нормально. Ось нарешті видалися п'ять хвилин перерви, тому вирішив трохи собі розслабитися та подиміти.

– Ясно. Є що нового в етері?

– Для нас поки що нічого. Будемо й надалі потихеньку собі їхати в очікуванні наказу.