Санта з сюрпризом...

Вона пригальмувала метрах в п’яти від нього, розраховуючи, що якщо що, то рвоне краєм дороги, молячись, аби не понесло юзом в кювет.

– Слухай, ти! Камікадзе недобитий! Зійди з дороги, поки не добили! – піднявши забрало шолому, розлючено прогарчала Аліса. – Я ж протараню!

– Жодного сумніву! – криво всміхнувся грабіжник, стягуючи з себе шолом. – Може, присвітиш й зрозумієш, що грабувати я тебе точно не збирався.

Щось в голосі чоловіка все ж було знайомим, але не настільки, аби згадати, де вона його точно чула. Розвернувши руль мотоцикла так, щоб підсвітити обличчя незнайомця, Аліса розгублено витріщилась на нього: це був… Арсен Драгоцький… Володар найбільшої охоронної фірми міста. Людина, про яку ходило чимало різних чуток: від його роботи у спецслужбах до серйозних зв’язків з мафією.

Дівчина нервово зглитнула: її бабуся точно не була якимось потаємним мільярдером, чи, що ще гірше, скарбником мафії? І цей тип заявився забрати все те добро, не очікуючи, що там хтось буде? Ну, тоді її просто прикопають десь тут в лісі. Дивно, що він сам.

Її пальці судомно зімкнулися на кермі. Двигун загарчав слухняно, ніби відчував тривогу. Ліва рука різко вичавила зчеплення так сильно, що на мить побіліли кісточки пальців. Клацання першої передачі прошило, мов розряд: мотоцикл легенько сіпнувся, ніби напружуючись разом з нею. Вона підкрутила газ, і мотор зірвався на гучніше, насторожене ревіння. Аліса подалася корпусом вперед: ще мить – й вона б відпустила зчеплення, зриваючи важкий Triumph з місця.

Чоловік скривився і якось приречено похитав головою, знов здіймаючи догори руки:

– Я вже сказав тобі, що вбивати не збираюсь! Як бачиш, – він дуже поволі опустив руки й посмикав свій костюм Санта Клауса, – я взагалі з подарунком до тебе.

– В темному провулку шепнув на вушко маніяк! – рикнула вона у відповідь.

Драгоцький розреготався:

– Ну, це вже смішно! Якби я був маніяком, то навряд стирчав би в кімнаті, коли моя жертва мирно сопить в спальні.

– Що! Тобі! Від мене! Потрібно?! – зі злістю виштовхувала з себе слова Аліса.

– Нічого, окрім як вручити подарунок – сьогодні ж свято! – чоловік витягнув з невеличкого багажника під сидінням якийсь дійсно святковий пакуночок й простягнув дівчині.

Вона все ж не спішила скидати газ, але якісь сумніви в голові почали роїтись. Якби йому треба було щось забрати в її будинку, то він точно не заявився б туди особисто, або ж хоча б супровід взяв. І вже точно впевнився б, що в будинку нікого немає. Але подарунок?! Їй?! З якого переляку? Вони навіть знайомі особисто не були: пару разів перетинались на відкритті якихось виставок.

– І з чого така увага до моєї скромної персони? – трохи приглушила двигун Аліса, щоб розчути хоч щось.

– Скажімо так, – склавши руки на грудях, Драгоцький сперся на сидіння свого мотоцикла, надаючи собі абсолютно розслабленого вигляду, – я давно цікавлюсь твоїми роботами й п’ять картин в моїй колекції вже є.

Аліса здивовано війнула бровою: саме п’ять її робіт були придбані анонімно на одному з аукціонів, й за достатньо приємну ціну – покупець сам підняв ціну так, що ніхто більше не намагався її перебити. Саме це й дозволило їй придбати її «пташку».

– Навіщо? – нічого розумнішого, звісно, спитати вона не могла.

Драгоцький знов розсміявся:

– Мабуть, тому, що вони мені сподобались?

– Припустимо, що це так, – дозволила й собі трохи розслабитись дівчина, не випускаючи все ж з рук руль. – А подарунок навіщо?

– А навіщо роблять подарунки? – він подивився на неї так, наче більш ідіотського питання в житті не чув.

– Гаразд! – виставляти себе ідіоткою Аліса нікому не дозволяла, і цей випадок не був винятком: – Навіщо робити подарунок абсолютно незнайомій людині?

– Ну, не абсолютно, – кинув на неї докірливим поглядом Драгоцький. – А щодо навіщо… – його губами ковзнула стримана, але достатньо промовиста посмішка, в якій ніби ховалась обіцянка чогось несподіваного. – Ти хочеш говорити про це на дорозі?

– В мене тут шансів більше, – з іронічною насторогою пирхнула дівчина.

– Певна? – він зробив ледь вловний рух і в його руці з’явився пістолет… І це точно був не її травмат. – Якби я хотів тебе вбити, або примусити щось робити, аргументи на мою користь, повір, знайшлися б навіть тут, – таким самим спритним рухом зброя з його рук і зникла. – То, може, повернемось під дах і просто поговоримо, раз вже мій сюрприз зірвався?

Натягнуті до межі нерви Аліси не втримали такої напруги й дали слабину, випустивши зовні заливистий сміх:

– Чому ж? – здригалась вона, не стримуючи себе. – Сюрприз видався на славу! Для мене це було цілковитою несподіванкою! Якщо виходити з сутності самого слова – то це дійсно сюрприз.

Драгоцький збентежено потер маківку, поморщившись при цьому від болю, й криво всміхнувся:

– Але я готував інший. То поговоримо?

Алісу роздирали суперечності: з одного боку інстинкт самозбереження волав, що все це якось підозріло. З іншого – нашіптувала логіка, що вбити він її вже разів десять міг і, якби дійсно цього хотів, то зробив би це взагалі чужими руками. На маніяка Драгоцький точно не походив, та й, як він і сказав, дістався її в спальні швидше, ніж вона пістолет встигла б з-під подушки висмикнути. Хоча, може, й встигла. Зрештою, цікавість віддала перевагу логіці:

– Ну, поїхали! – опустивши забрало, вона дочекалась, поки чоловік звільнить їй шлях й газонула вперед. Хвилин за десять вони припаркувались біля її будиночка, й Аліса зараз була безмежно вдячною за те, що хтось, хто будував це селище, планував його, скоріше, як хутір, й будинки відстояли один від одного на деякій відстані, бо вислуховувати з ранку буркотіння сусідів за нічне дренчання їй не хотілось.

Мовчки обидва увійшли всередину й, увімкнувши світло, дівчина одразу ж відмітила, що її травмат так і лежить на тумбочці. Хоча, куди з ним проти вогнепального пістолета? Але вона сподівалась, що до цього не дійде. Та ближче до зброї все ж підійшла.