Санта як сніг на голову

В міському парку було порожньо. Сніг все йшов та йшов, вкриваючи все навколо білою ковдрою. Я волочила за собою валізу на коліщатках й проклинала все підряд: хазяйку квартири, що в Переддень Різдва вигнала мене з хати, мовляв, йди куди хочеш, до мене онука приїхала з сім'єю; снігопад, що звалився на наші голови, а комунальні служби виявилися не готові, ага, в грудні, в розпал зими; ще більше на Всесвіт за те, що чорна смуга в моєму житті навіть не думала закінчуватися…

Вже тиждень я сиділа без роботи, бо потрапила під скорочення. Фірма вирішила, що ШІ здатен замінити креативників, та відділ реклами більше не потрібен в таких обсягах. Вистачить пари людей для створення постів для соціальних мереж. Тож, мене, Даринку та Іру попросили з речами на вихід. 

От й залишилася я перед святами без роботи, а тепер ще й без даху над головою. Суцільне невезіння, погодьтеся.

Вишукала в інтернеті адресу хостелу й вирішила, що це не найгірший варіант провести кілька ночей, а там, може, й знайдеться щось ще. 

Вийшла на дорогу, зупинившись на червоний сигнал світлофора, як прямо переді мною різко пригальмував позашляховик кольору темного шоколаду, віконце відчинилося, й звідси висунувся хлопчина в червоній шапці Санта Клауса та зі срібним телефоном у руці.

— Дівчино, а не хочете зустріти Різдво у мене вдома? — він нахабно навів на мене телефон, очікуючи відповіді. Я зітхнула. Черговий ТікТок блогер знімає контент, шукаючи хайпу в інтернеті. Ну, або хейту. Ставати частиною сумнівного блогу в мене не було жодного бажання.

— Вибачте, я не давала дозволу на зйомку. Камеру вимкніть! — попри те, що його вчинок мене роздратував, я продовжувала його розглядати. До біса привабливий, молодий, із зухвалими бісиками в очах, хлопець мені відверто сподобався.

Та-акс... А це що за роздуми? Алексо, тобі пригод мало? Геть дурні думки з голови!

— А це не просто камера, крихітко! Це твій шанс змінити своє життя, — посміхнувся хлопець неймовірно спокусливою усмішкою, але телефон прибрав, а я лишень очима кліпнула. — Ну, то що? Погоджуйтеся, красуне. Тим більше ви вже з речами. Куди тільки зібралися у Святвечір? — допитувався він.

— Не твого розуму справа, — продовжила опиратися я, розмірковуючи що робити. Поблизу нікого не було видно. Ані душі. Ховатися теж нема де. Всесвіту, якщо це твій знак, то жарти в тебе такі собі.

— Крихітко, невже будеш чекати тут під снігопадом громадський транспорт? — чоловік шумно видохнув, відчинив двері та вийшов назовні в одних лишень сірих спортивних штанях та червоному светрі з оленями. — Я можу зігріти, — наблизився до мене незнайомець. І вихватив з моїх рук жовту валізу, спакував її у багажник та відчинив пасажирські дверцята. — Сідай. Якщо не хочеш до мене, то хоч підкину куди треба. Заметіль, а ти тягаєшся з речами через все місто! — в його голосі промайнула щира турбота. 

— Гаразд, поїхали, — я ще раз подивилася на дорогу й зрозуміла, що автобуса чекати марно. В таку заметіль він не приїде, а скоро ще й темніти почне. Дивно, як його автівка долає ці кучугури, але розмірковувати про це не стала. Масивні колеса кросовера, мабуть, й болота здолають.

Я зручно вмостилася в машині, мій Санта влаштувався поруч, увімкнув пічку та завів мотор.

— Красуне, кажи адресу, бо точно повезу до себе, — зиркнув незнайомець на мене.

— Нема мені куди їхати, — зітхнула я.

Той лишень кинув на мене здивований погляд.

— Вибач, — пробурмотів він. — Мене звати Роман.

— Алекса. Взагалі-то Олександра, але краще скорочено. Тато завжди мене так кликав. — Від згадки про батька боляче стиснуло серце. Мені не вистачало його порад, обіймів, підтримки. Клята війна забрала і його в мене пів року тому. Мами не стало ще коли мені було п'ятнадцять — онкологія. А тепер я залишилася сама, інші родичі, звісно, були, але жили далеко та особливо моїм життям не цікавилися. Зачинивши нашу з ним квартиру у маленькому приморському містечку, я подалася в столицю — здавалося, там було більше перспектив та можливості. Та й головний офіс агенції, де я працювала, був саме тут. Був…

Я знову зітхнула та кинула короткий погляд на чоловіка. Той спіймав його й хилитнув головою, наче проганяючи марево.

— Як скажеш, крихітко, — Роман впевнено кермував автівкою, слідкуючи за дорогою. 

Ми виїхали з міста на трасу, я боялася щось запитати, лише час від часу зиркала на свого Санту-рятівника. 

— Що у тебе сталося? — тихо запитав він.

— Хіба тобі справді цікаво? — не повірила я.

— Було б не цікаво — не питав. Ти тремтиш. І це не страх. Скоріше — безвихідь. Дозволь сьогодні трохи побути твоїм персональним чарівником. Твоїм Сантою, скажемо, Різдво все-таки.

— Ти вгадав, Санта, — з сумом промовила я. — У мене нескінченна чорна смуга... 

— Ну, тоді самий час змінити смугу руху, тобі не здається? — ми повернули праворуч, й за кілька кілометрів показалися будинки.

Роман зупинив машину біля двоповерхового дерев'яного котеджу, прикрашеного гірляндами. Вони давали багато світла та створювали атмосферу казковості. Навколо будинку розкинувся сад, припорошений снігом, а прямо перед ґанком росла струнка смерека.