Глава 3

Сніговик кивнув у бік темного лісу.

— Можете запитати там, де Різдво ще пам’ятають, а не оновлюють.

— Дуже конкретно, — зітхнула Іванка.

— О, коли ви побачите її, то одразу зрозумієте, що прийшли за адресою.

Грінч зморщив носа та помахав долонею. Не стримався і чхнув. З його носа вилетів подарунок. Біла коробка приземлилася біля сніговика. Він нахилився та розгорнув. Всередині був шарф. М’який, вовняний, сірий. Сніговик завмер.

— Це сімсот двадцять другий. Я думав, їх більше не буде.

Він акуратно намотав шарф поверх інших і задоволено зітхнув. Іванка залізла у сани і вони рушили, здійнявши сніг. Ліс ставав густішим. Олені сповільнили хід самі, без команди, і сани зупинилися біля невеликої галявини. Посеред неї стояла стара ялинка. Нерівна, з оголеними гілками й потемнілою корою. Стара гірлянда, жодних нових прикрас, а лише декілька старих іграшок, підвішених так давно, що вони здавалися частиною дерева. Іванка зістрибнула біля неї:

— Щоб вона ожила, я маю дещо зробити?

— А ти здогадалася швидше, ніж твої попередники, — Грінч зліз з саней і з цікавістю спостерігав за дівчиною.

Вона дивилася не на дерево, а на дроти, вузли, на розриви в ланцюзі. Дівчина підійшла ближче. На стовбурі, майже непомітно, кріпився старий блок живлення. Судячи з усього, його давно ніхто не чіпав. Іванка розплутала дроти, з’єднала контакти, прибрала іржу зі з’єднання.

— Ти впевнена, що спрацює? — Грінч насупив брови.

— Зараз побачимо.

Іванка натиснула на кнопку. Спершу нічого не сталося, а потім одна лампочка блимнула. Гірлянда загорілася не одразу, а ланцюгом, повільно, сегмент за сегментом. Ялинка активувалася. Вона світилася тьмяними вогниками в одному боці, а протилежний бік внизу сяяв яскравіше. Грінч стиснув плечима:

— Стара модель, що з неї взяти, — він підійшов до оленя, і гірлянди змінили освітлення. Ті лампи, котрі знаходилися ближче до Грінча, сяяли яскравіше. Іванка зіщулила очі й намагалася зрозуміти, що це означає. 

— Ти бачиш, як лампочки реагують? — Іванка уважно стежила за Грінчем.
— Реагують? — здивувався він. — На що?

— На тебе! — Дівчина ледь не підстрибнула від радощів. Пригадавши легенду про Грінча, припустила, що не випадково він її екскурсовод і все зрозуміла. Наче вирок, з її слів вилетіли слова: — Ти вкрив мішок, а гірлянди реагують на нього, він їх підсилює.

Грінч різко здригнувся.
— Я… я… — почав він, але слова перервало чхання.

Грінч  чхнув так, що тіло здригнулося. Іванка застигла, дивлячись, як з його носа вилітає не шарф і не дрібний подарунок, а великий червоний мішок. Він впав на сніг перед ними.

— Ось він! — зраділа Іванка. — Але чому ти це зробив?

— Я просто хотів перевірити, чи можливо Різдво без Санти, — зізнався він, опускаючи погляд. — Мені завжди здавалося дивним, що вся система залежить лише від нього.

— І ти подумав, що можна обійти систему? — Іванка насупилася.

— Так, — тихо сказав він. — Не для шкоди, а щоб зрозуміти, чи справді все залежить від правил. Виявилося, що Сантою може стати кожний, — Грінч вказав рукою на дівчину, котра застрягла у тілі Санти. Вона нетерпляче потерла долоні:

— Тепер гру завершено?

— Ні, попереду ще доставка подарунків.

Іванка підняла червоний мішок і поклала його на сани. Грінч тихо сів поруч.

— Тепер головне вкластися в дедлайн, — Іванка торкнулася панелі на санях. — Вмикаємо навігацію.

На екрані на санях з’явилася карта. Олені піднялися на місця, готові рушати. Сани рвонули крізь нічне небо. Ліхтарі від будинків миготіли, ніби точки на інтерактивній карті. Іванка перевіряла черговий пакет і направляла оленів:

— Лівіше, трохи правіше, обережно над дахом!

Сани проскакували над дахами, світло гірлянд відбивалося на снігу. Іванка залишала подарунки: один за одним, перевіряючи адреси, контролюючи траєкторію польоту, обираючи оптимальні точки для посадки. Доставивши останній подарунок, сани повільно повернулися до майстерні ельфів. Іванка полегшено зітхнула:
— Ми це зробили! — вона подивилася на порожній мішок, який тепер лежав у санях. 

Вона зістрибнула з саней і світ навколо змінився миттєво. Замість саней і оленів тепер її кімната, комп’ютер і диван. Мішок, гірлянди, гіркі подихи Грінча, все залишилося у віртуальній реальності, як спогад, що залишає слід усмішки. Дівчина зняла віртуальні окуляри і поставила їх на стіл. На екрані блимало повідомлення: “Гру завершено".

Буду вдячна, якщо натиснете на серденько біля книги та підпишетеся на мою сторінку. Запрошую до своєї новинки "Шлюб до світанку, або Прокляття Чорної вдови".