Глава 2

Фігура підвелася, струсила сніг із плаща й подивилася на Іванку. Високий худорлявий чоловік у зеленому кожусі з гострим поглядом. Його тіло покрите зеленою шерстю, а на голові у нього був червоний різдвяний ковпак, який явно бачив кращі часи. Він зміряв поглядом розгублену Іванку:

— О, новий Санта?

— Я не Санта, — автоматично заперечила Іванка.

— Усі так кажуть, особливо ті, хто ним є, — він підійшов ближче й простягнув руку. — Грінч. Не той, про якого ти подумала. Хоча, майже. Я екскурсовод по втрачених надіях і збоях системи.

— Іванка, — дівчина неохоче потисла руку. — Тимчасово Санта. 

— У нас зник мішок, — він постукав пальцем по борту саней, — без мене ти його не знайдеш. Я знаю всі місця, де зазвичай губиться святкова логіка. Цей мішок зменшує все, що ти до нього поставиш. Ну, з чого розпочнемо пошуки?

Іванка оглянулася довкола. Вона стояла посеред засніженого лісу біля сане. Вона стиснула плечма:

— Може вони у санях?

Грінч театрально закотив очі й застрибнув на сани. Олені-дрони невдоволено фиркнули, випускаючи з ніздрів блакитні іскри.

— Шукати в санях — це як перевіряти пакунок після оформлення замовлення, але гаразд. Перевіряй сани.

Іванка нахилилася, заглядаючи під сидіння, в бічні відсіки, у простір за панеллю керування. Червоного мішка не виявилося.

— Нічого, — зітхнула вона. — А в оленях?

— Перепрошую? — Грінч підняв брову.

— Ну, — вона знизала плечима, — у грі все можливо. Може десь між вуздечками оленів?

Грінч усміхнувся ширше і його губи розтягнулися до вух. Він підійшов до першого оленя й легенько постукав його по металевому боку.

— Ну що, друже, не ковтав ти сьогодні нічого зайвого?

Олень ображено блимнув очима.

— Не виявлено сторонніх об’єктів, — повідомив він механічним голосом.

— А шкода, — раптом Грінч зморщився. — Ой,— він підняв руку до носа.

— Що з тобою? — насторожилася Іванка.

— Ненавиджу магічний пил, — Грінч пчихнув.

З його носа вилетів подарунок.  Маленька коробка з червоною стрічкою гепнулася на підлогу саней й почала збільшуватися. Іванка дивилася на коробку, потім на Грінча, потім знову на коробку. Не витримавши, вона недовірливо зіщулила очі:

— Щойно з твого носа вилетів подарунок?

— Буває коли довго перебуваєш поряд із мішком, — Грінч витер ніс рукавом. — Система починає плутати внутрішні сховища.

Один з оленів, з трохи перекошеним датчиком на шиї, нахилився, і смикнув за стрічку. Стрічка розв’язалася, коробка клацнула, а кришка відкинулася. Всередині лежали моркви. Вони світилися м’яким помаранчевим світлом. Ідеально рівні, глянцеві, з маленькими значками батареї збоку.

— Оптимізовані, — прочитав Грінч напис на упаковці. — Для польотів без збоїв.

Той самий олень схопив моркву й відкусив. Його очі спалахнули. Олені злетіли на пів метра вгору разом із санями.

— Ого! — Іванка вчепилася в борт. — Це що, турбо-режим?!

— Не дякуй, — усміхнувся Грінч. — Система завжди дбає про транспорт.

Іванка глянула на подарунок, що зник, ніби його й не було.

— Вони теж отримують подарунки?

— Звісно, — Грінч заліз у сани. — У цій грі всі щось отримують. Навіть ті, хто тягне інших.

Наслідуючи Грінча, Іванка теж залізла у сани. Вони зірвалися з місця, ковзнувши по повітрю. Дівчина вчепилася в борт, намагаючись не думати про те, що керує транспортом голосом, який досі здається їй чужим.

— Ліворуч, — буркнув Грінч, розвалившись поруч так, ніби вони їхали в маршрутці. — Там коротше.

— Звідки ти знаєш? 

— Я ж екскурсовод.

Сани занурилися в хмару іскор і снігу, а за мить опинилися на галявині. Посеред неї стояв сніговик. Він здавався величезним, нерівним, з кривою морквиною замість носа й відром замість капелюха, яке бачило, мабуть, ще першу версію гри. Його вуглинки-очі дивилися просто на них. Шия обмотана шарфами, котрі вражали різноманіттям. Червоні, сині, смугасті, в’язані, з китицями й без. Грінч зіщулив очі:

— Він зламаний. Старі моделі часто зависають.

— Він не зламаний, — Іванка зістрибнула на землю. — Він недоукомплектований.

Вона обійшла сніговика колом. Ззаду, у центрі його голови чорніла кругла порожнина, й нагадувала слот. Іванка вказала на нього пальцем:

— Ти бачив це?

Грінч нічого відповів. На снігу дівчина помітила чорний прямокутник. Вона нахилилася та взяла його до рук. Іванка одразу зрозуміла, з чим має справу. Помістила деталь у слот й сніговик заворушився, а його очі засвітилися. Іванка зробила крок назад. Сніговик спіймав увагу дівчини на шарфах і почав виправдовуватися:

— Я не замерз,  просто колекціоную.

— У вас чудова колекція, —  Іванка нарешті відірвала погляд від шарфів. — Ми шукаємо червоний різдвяний мішок. Можливо ви щось знаєте?