Глава 1

Іванка одягнула віртуальні окуляри, натиснула кнопку, а за мить у неї з’явилися борода, живіт і чужа відповідальність. Дівчина не одразу зрозуміла, що сталося. Вона ж просто перевіряла роботу нової гри, в якій стався баг. Тепер дівчина опинилася всередині гри, й здається у тілі Санти. Спершу вона відчула вагу, наче хтось поклав на неї теплу ковдру, потім солодкуватий запах, схожий на корицю, ваніль і… пиво?

Дівчина оглянулася довкола. Вона стояла посеред величезної зали, схожої на ангар, заставлений дерев’яними столами, інструментами, шестернями й коробками. Над головою висіли гірлянди, котрі світилися м’яким золотим світлом. Навколо метушилися маленькі істоти у зелених комбінезонах.

— О, ні! — Іванка похитала головою.

Її голос виявився глибоким, басовитим, з хрипотою, ніби власник щойно прокинувся після тижня свят. Вона опустила погляд. На ній був червоний кожух, широкий пояс, великі чоботи, і живіт, в якому поміститься не один кілограм різдвяного печива.

— Це що за… — вона спробувала торкнутися себе й відчула пивний животик, цілком реальний і дуже переконливий. З переляку дівчина підняла волохаті руки. Із рукавів визирали пальці, які мали такий вигляд, ніби могли легко підняти холодильник. Щось зачепило підборіддя. Вона провела рукою по обличчю і завмерла.

— Борода! — прошепотіла вона, а потім уже голосніше додала: — У мене є борода?

Ельфи здивовано переглянулися між собою. Один із них, нижчий за інших, обережно підійшов ближче й уклонився.

— Вітаємо, Санто! Ви нарешті прокинулися.

— Я не Санта, — дівчина похитала головою. — Я не можу бути Сантою. Я Іванка, айтішниця, і я просто тестую гру.

— Ага, — ельф кивнувтак, ніби чув це вже сотні разів. — Класичний стартовий баг ідентичності.

— Що?

— У вас ще й вуса не прийняли нову особистість, — співчутливо додав він.

Марічка схопилася за обличчя обома руками і відчула закручені вуса. 

— Це якийсь баг. Гра не повинна бути настільки реалістичною.

Вона спробувала зняти віртуальні окуляри, але їх не виявилося на голові. Спробувала жест виходу з гри, але досі залишалася в ангарі з ельфами. У відповідь з’явився напівпрозорий напис у повітрі: “Режим виходу заблоковано до закінчення гри”.

— Та ви знущаєтеся, — простогнала Іванка.

— Перепрошую, Санто, але у нас проблема, — ельф склав руки на животі.

— У вас? — Іванка підняла голову. — У мене проблема. Я тут застрягла в тілі бородатого чоловіка. Взагалі не уявляла, що стану чоловіком, а тим більше у тілі Санти.

— У нас проблема, — повторив ельф, явно використовуючи вбудовані фрази. — Причина проблеми — це червоний мішок для подарунків.

Іванка озирнулася. Навколо знаходилися коробки, інструменти, стрічки, навіть літаючі дрібні дрони у формі оленів. Але головного атрибуту не було.

— Де мішок? — вона поклала руки в боки.

— Він зник.Без нього система не може завершити сценарій Різдва, без завершення сценарію… — ельф зробив паузу. — …ви не зможете вийти з гри.

Іванка глибоко зітхнула. Вона подивилася на свої великі руки, живіт, бороду. Ця гра надто реалістична і погано, що не можна вийти з гри коли заманеться. А раптом їй захочеться до вбиральні? Дівчина стиснула свої кремезні руки:

— Добре, тестувати так тестувати. Отже, знаходимо мішок, закінчуємо гру і я повертаюся додому, правильно?

— Так, — кивнув ельф. — Вам потрібний інвентар. Обирайте!

Перед Іванкою з’явилися три коробки. Вони зависли в повітрі, повільно обертаючись, наче система пропонувала вибір без пояснень. Червона, з золотими візерунками, тихо пульсувала світлом. Синя здавалася холодною й відстороненою. Зелена трохи потерта, без жодних ефектів. Іванка зіщулилася, інстинктивно втягнувши голову в плечі, і тицьнула пальцем у зелену коробку. 

Світ зламався, ніби хтось різко вимкнув одну реальність і увімкнув іншу. Холод ударив у лице. Іванка ледь втрималася на ногах, послизнувшись на снігу. Над нею розкинулося нічне небо, всіяне зірками. Дихання перетворювалося на пару, а важкий кожух стискав плечі.

Позаду почувся дзвінкий передзвін. Спершу тихий, а потім гучніший. Із темряви виринули сани. Вони не летіли, а ковзали повітрям, залишаючи за собою світловий слід, ніби хтось провів лінію в нічному небі. Попереду летіли олені, але не зовсім звичайні. Їхні очі світилися м’яким блакитним світлом, а замість копит інколи спалахували голографічні проєкції. На шиях блимали датчики, синхронізовані в єдину мережу.

— Олені-дрони… — зрозуміла Іванка. — Я ж у грі.

Сани приземлилися поруч, сніг здійнявся вгору. З них випав хтось у зеленому.

— Ай! — пролунав голос. —Хто так ставить портали?

Дорогі читачі!

Додавайте оповідання до бібліотеки, щоб не пропустити продовження. Буду вдячна за сердечко та підпис на мою сторінку.

З любов'ю, Кристина Асецька!