VI

VI

- Ні, вона щойно приїхала. Так. Ось тільки що. Хоча вже по обіді, - сказав невисокий худорлявий чоловік в телефон, спочатку подивившись на ручний годинник і тоді у вікно на Яну. - Так, я розумію. Так. Але ж є якісь стандартні обов’язки для всіх. Так... А чому саме її, дозвольте спитати? Та хіба в неї достатньо досвіду психолога? Так вона ж іще студентка! Я сумніваюсь, що їй таке під силу, тим більше в такій ситуації. Ало? Петрович? Ало?

Але по ту сторону вже була тиша. Від цього скривились його брови - вони насупились ніби зверху давили важкі думи. Чоловік продовжував дивитись у вікно, поки Яна не підняла на нього свій погляд. Тоді скривились і його стирчачі, наче щітка, вуса, і він відвернувся. Погляд відразу поспішив на стіну з невеликою колекцією грамот та дипломів і великим дзеркалом посередині. Він завжди дивився сюди, коли потрібно було підняти собі настрій. Зазвичай його погляд починав з крайнього лівого медичного диплому і тоді по годинниковій стрілці йшов по всім його досягненням, поки не потрапляв у центр на головний результат цих всіх досягнень – на симпатичного солідно одягненого чоловіка п’ятидесяти років. Тут він затримувався із задоволенням, і якщо його ніхто не турбував, міг тут простояти досить довго. 

Але цього разу довго любуватись йому не судилося – в двері хтось постукав. 

- Так? – не бажаючи відривати погляду, відповів він.

- Доброго дня, Романовичу. Можна? – з цими словами крізь дверну шпарину виглянули широкі щоки з рудою шевелюрою і великим рожевим жабо від в’язаного гольфа.  

- Увійдіть, Миронівно. 

В кабінет пухнастими тапочками зашургала повна літня жінка низенького росту. Крім вищезгаданого рожевого гольфу на ній ще був білий халат під зеленою ватяною жилеткою, а її товсті ноги обтягували такі ж зелені штани блискучі наче лосіни. В цьому прикиді вона нагадувала придворного блазня, до повного образу якого не вистачало лиш декількох кольорових м’ячиків. Але замість них в руках Миронівни було щось чорне і блискуче. Коли Романович придивився, він побачив чорний екран планшету, який ‘прикрашало’ павутиння білих тріщинок і якась червона пляма в кутку.

- Олеже Романовичу, тут у нас сталась невеличка прикрість.., - почала Миронівна, переводячи дух - в такому віці її масу ставало управляти все важче, - Нам доставили навенького... 

- Товстий, якого щойно повели хлопці? – перебив її Романович.

- Ага. Здоровий бугай, скажіть? То ось коли перевіряли його сумку, знайшли ось що. 

При цих словах вона протягнула планшет і коли обернула його - з іншого боку на ньому червоніли розмазані сліди, наче хтось за нього чіплявся в останні моменти свого життя. Це було схоже на речовий доказ з якогось жорстокого вбивства. 

Очі в Романовича розширились, брови підскочили наскільки могли. Він навіть перестав крутити свої вуса. Коли Миронівна провела в цій густій червоній плямі борозду і засунула собі палець в рот, рот Романовича теж невільно відкрився. 

- Миронівна...?

Отримавши очікуваний ефект, жіночка засміялась. 

- Томатний соус. З часничком і ще чимось. 

- Знайшли з чим жартувати, - серйозно сказав Олег Романович, а сам видихнув з явним полегшенням.

- Пробачте, хотіла вас трохи підбадьорити. Решта речей теж під соусом, - додала Миронівна і, побачивши, що Романович чекає пояснень, продовжила, - Це розбилась скляна посудина – я там знайшла, і її залишки, і пластмасову накривку від неї.

Романович нахилився до планшета і, не торкаючись, почав його роздивлятись.  

- Він був весь такий, це я його вже помила. Залишила лиш трохи, щоб показати вам, - блиснула очима блазень Миронівна, задоволена своїм жартом.  

- Таак.. Дарма ви це зробили... Треба було лишити як є, а то ще будуть притензії від родичів, що нібито це сталось по вині наших працівників..

- За це не переживайте - Коля зазнимкував все на телефон. Так що все є. 

Вуса Романовича жваво зарухались. 

- Так. Це добре. Коля молодець! Добре зробив. Шурупає, - сказав Романович з нотками поваги, але, згадавши, що він нещодавно бачив у вікні, в той же момент його брови знову нахмурились, - І він був би ще більшим молодцем, якщо б не бігав по території, знімаючи хворих на камеру! Я йому вже казав, що це суворо заборонено! – і, витримавши паузу, додав, - Всередині відділення хай знімає кого і скільки йому влізе, а за вулицю буду карати!

- Ой, Олеже Романовичу. Бога ради, не зліться на нього.. Він просто може вас добре не зрозумів. Я йому скажу і він більше не буде. Пробачте його... Нещасний ріс без батьків. Моя бідолашна сестра померла недовго після його народження, а його батько спився і помер, коли йому було лишень десять. Ось то я з чоловіком єдині хто в нього є. І ми дуже вам вдячні, що прилаштували його в лікарні. Це вам воздасться. Ось побачите.

Романович махнув рукою, ніби хотів сказати ‘Ну, добре, добре. Так тому й бути – пробачаю!’ або ‘Ой, ну не давіть сльозу – я вже цю історію знаю напам’ять’.

Але Миронівна, щоб розігріти це холоднокровне лікарське серце до краю, на всяк випадок, додала: 

- Він же знимкує їх в першу чергу на благо самих хворих. Хоче показати всім, що це бідні і нещасні люди. І що вони потребують підтримки.

І це Романович також вже чув, хіба що може в іншому формулюванні. Він ще раз кинув оком на планшет і тихо задумливо сказав:  

- Так. Деякі, аж занадто ‘нещасні’...

Можливо він хотів це сказати подумки, і можливо його роздуми в такому дусі пішли би набагато дальше, але він вчасно усвідомив, що сказав це вголос, тоді трохи змінив напрямок, - Що там ще було в сумці? Ще щось зіпсувалось?

- Ага, спортивний костюм і нижня білизна – все тепер червоне, ніби до нас комуніста привезли. Їжа вся також в соусі, але це нічого, вона була добре запакована. Ми вже з Ксюшою все перебрали - витратили на це добру годину. І боюсь, з того всього до хворого попаде лиш хліб і пляшка мінеральної.