V

V

‘Кого ж там везуть, що аж сорочка знадобилась? Давно не було таких випадків... Чекати тут, чи краще всередину? Швидше, поки ще не під’їхали!’ Серце Яни тепер не тільки билось частіше, а ще й нило, ніби намагалось підказати мозку кращі варіанти. ‘Одного разу мало? Є бажання побачити таке ще раз? Краще йти всередину!’

Але рука знову потягнулась в скриньку за ‘заспокійливим’.  

З появою швидкої, масивні шийні м’язи Міші напружились, а решта тіла непорушно стояла, ніби готувалось до ‘шторму’. Поверталась лиш голова, що насторожено слідувала за під’їжджаючою машиною. Яна рідко бачила його таким серйозним, якщо взагалі бачила. Що робилось з м’язами Колі видно не було - він стояв за Мішою, час від часу виглядаючи із-за його плеча. 

‘Добре чує, чим тут пахне...’ – подумки вирішила Яна.

Коли швидка під’їхала, Міша важко, але впевнено зробив пару кроків назустріч, заховавши гамівну сорочку за спиною, а Коля в той час витягнув свій телефон.

З передньої дверки виліз такий же плечистий санітар. Він кивнув їм, а тоді деякий час щось розказував, активно жестикулюючи і вказуючи на бокові двері швидкої. По його рухам можна було подумати, що він переказував якийсь недавно побачений бойовик. 

Яна обернулась в інший бік і підкурила сигарету. Вона вже жалкувала, що не зайшла всередину відділення. ‘А тепер що? Швидко бігти в будинок? Ні! Такої жалюгідної поведінки точно не треба. Тепер залишилось дивитись в пусту стіну, або тримати очі донизу і вдавати, що щось загубилось в сумочці. Як вже колись робила.’ Остання думка розізлила Яну - правда деколи любить вколоти. ‘Чому вдавати? Перед ким вдавати? Перед санітарами? Ще не хватало! Дарма віддала вісім років медицині? Де ж заслужена лікарська самоповага? ...  Чи подобаються Коліні приколи про ‘чиєсь’ уникання психічнохворих?... Вже всі й так здогадуються про кого йде мова.’ Тут в Колю полетів злий погляд Яни. ‘А сам що? На самому теж лиця нема. Он ховається за Мішою, як пес за хазяїном. Та і Міша теж ‘хороший’... Це ще принизливіше, коли він буде співчутливо підбадьорювати своїми примітивними поясненнями, що нібито хворих немає чого боятись.. Теж знайшовся знаток психів!’ При цих словах Міша також отримав свою порцію від чорних очей Яни, але не таку безжальну. ‘А на Мішу за що злитись? Хіба він на таке заслуговує?’ 

І справді, на таких доброзичливих простаків не ображаються. Яні навіть стало совістно, що так на нього подумки вилаялась. 

Тим часом незнайомий Яні санітар знову показав на бокові двері, і вони з Мішою підійшли до швидкої. Коля залишався, де стояв, але тепер з гамівною сорочкою в руках. Тримав він її з відразою і це добре відображалось на його лиці. Але іншим вибором був безпосередній контакт з хворим, а цього Колі взагалі ніяк не хотілось. Тому він вибрав стояти ‘в тилу’ на підхваті.

Саме цей момент навіював Яні погані передчуття про того, ‘кого відкриють’ ці двері. 

Навіть вже в дорослому віці з кожними такими дверми продовжувала відкриватись і кімнатка з Яніним спогадом п’ятнадцятирічної давності, який час від часу зловісно проглядав кріз шпарину пам’яті, і якого Яна радше би тримала далі зачиненим і забутим. 

Це постійно повертало Яну в такий самий зимовий сонячний день, який теж нічого поганого не пророчив. Тоді вона також сиділа в машині, але в батьківській і на задньому сидінні. І в той раз вона ні від кого не ховала свого погляду, навпаки, з дитячою цікавістю стежила за проходячими повз людьми з білими полами халатів під куртками, і різними цікавими персонажами поруч.

Про людей в білих халатах Яна знала дуже добре, тому що вдома на балконі майже кожного тижня пахли свіжістю такі ж халати. Один великий татовий досягав майже до підлоги, і маленькій Яні він нагадував дитяче простирадло, а другий - мініатюрний мамин Яна сама часто приміряла разом з фонендоскопом. Хоча мама їй пояснювала, що це не іграшка і цим не можна бавитись, на що Яна діловито відповідала, що їй це і не для забавок, і манерно йшла в їхню з сестрою кімнату ставити діагнози її пластмасовим і плюшевим пацієнтам. 

Ще з тих часів люди в білих халатах асоціювались у Яни виключно з чимось добрим. Якщо не рахувати одного чи двох випадків з дантистами... Але в них і халати були іншого кольору.

Та в той день найбільше увагу Яни притягували веселі жінки, що йшли в супроводі строгих в білих халатах. Як якісь героїні з кіно, вони в першу чергу привертали погляд своїм різноманітним одягом і манерами. Яна тоді зробила висновок, що це були артистки з театру, а жінки в білому, що завжди їх вели під руку, були їхніми помічницями чи особистими лікарями. 

Кожна з цих артисток вирізнялась своєю поведінкою, і Яна майже щоразу відгадувала професії, які вони демонстрували і, напевно, репетирували перед якоюсь виставою. 

Там була і худенька танцівниця, що постійно хотіла танцювати, але ‘помічниця’ в білому чомусь не відпускала її. Напевно, щоб та випадково не посковзнулась, і, не дай Боже, чогось собі не зламала - її ж не візьмуть назад в театр. 

Пізніше зі жвавим маршем і командами направо і наліво, проходила очевидно якась військова дама, що запам’яталась Яні своїми масивними габаритами і червоним рум’яним лицем. В неї навіть був свій маленький підрозділ в білих халатах. Вони вчотирьох її обступили, і не давали пробратись жодному ворогу до своєї командирші. 

Не менш приємного враження склала і співачка, яка також була в компанії помічниці. Вона настільки гарно співала в невидимий мікрофон, що здавалось, він дійсно був в її руці, і ніхто крім неї його не бачив. Це ж треба так вжитись в роль - співачку навіть не відволікала помічниця, яка чомусь постійно намагалась завадити її співу і ‘вирвати’ цей невидимий мікрофон в неї з рук.

Але найбільше Яну вразила жінка доставлена машиною з мигалкою, і на яку вже чекала її особиста помічниця в білому. Коли відкрили бокові двері із важким гуркітливим звуком - Яна помітила, як всередині спочивала жінка в тугій білій сукні без рукавів, що окутувала її з ніг до самої шиї, наче мумію. Помічниця одразу ж поспішила допомогти їй підвестись, і перед тим як вивести на холодну вулицю, вкрила плечі різнобарвною в’язаною кофтою. Дивлячись на білу сукню, Яні спочатку подумалось, що ця жінка була теж з ‘білих халатів’, поки вона не показала своє яскраве розмальоване лице, що чимось нагадувало веселе обличчя клоуна, і привітно посміхнулась. Саме її усмішка переконала, що вона була артисткою, і нічого спільного з нудною набурмосеною жінкою в білому в неї не було.