IV

IV

12 ГОДИН ТОМУ НАЗАД

Коли почувся Фредді Меркюрі в колись улюбленій `Bohemian Rhapsody`, їй непотрібно було дивитись на телефон, щоб взнати хто дзвонить. Замість того її погляд перейшов на екран навігатора: той показував декілька кілометрів до позначки ‘База’.

- Я ж тільки недавно виїхала... Що вже там сталось...? – сказала вона про себе, - Доберусь і передзвоню... 

Вона ніколи не розмовляла за кермом - це був один з її принципів. Тим більше зимою на літніх шинах. Сніжок й так постійно сував машиною з боку в бік, і та час від часу норовила кудись з’їхати. 

Цього разу вона знову все відтягнула до останнього моменту – кінець грудня, а ‘перевзутись’ на СТО так і не заїжджала. І сьогодні за це отримала по повній програмі. Зранку добре нападало снігу, наче природа спеціально тримала весь грудень сухим, щоб в останній день року всипати як слід. Але краще вже так, чим як завжди - перший сніг в листопаді, другий – в середині грудня, а на самі свята - коричневі болотця на тротуарах.

І зараз краще було тримати обидві руки на ‘штурвалі’ і не відволікатись на телефон чи щось інше. 
Звичайно, в ті часи вже більшість авто були оснащені різними прибамбасами, через які можна було спокійно спілкуватись ніяк фізично не відволікаючись. Достатньо натиснути кнопку на кермі і далі працює лиш твій язик. 

Але після декількох неприємних випадків вона відключила цю підступну штуку і тепер завжди спілкувалась тільки напряму ‘телефон до вуха’, і тільки на самоті.

В пам’яті виник один з таких спогадів, коли вона підвозила якусь жіночку, і при ній також ‘заспівав Фредді’. Тоді вона випадково замість кнопки ‘виключити звук’ натиснула ‘відповісти’, і пройшло всього десять секунд монологу з того боку ‘телефонної лінії’, але цього було достатньо, щоб справити враження на пасажирку. Жіночка тоді відразу ‘згадала’, що їй потрібно було їхати значно ближче і ще зайти в супер-маркет. І слова наприкінці: ‘Дай вам Боже сил’ – самі все сказали. 

Дослівно телефонного монологу вона не пам’ятала, але сам випадок було непросто забути, хоча вже пройшло досить багато часу. 

Хтось якось жартома сказав: ‘Якщо хочеш, щоб перестала боліти рука, вдар себе в ногу і тоді моментально забудеш про руку’. Біль в руці насправді нікуди не зникав, але тоді вже про нього не думалось - весь мозок займала нога. Подібний трюк вона використовувала і тут - відразу намагалась переключатись на інший не менш незручний випадок, але який вона згадувала з усмішкою та приємністю. 

Це була аналогічна ситуація тільки з іншими героями: також дзвінок, також плутанина з кнопками. Щоправда, на цього абонента стояв рінгтон ‘Sexy Boy’, і тепер по ту сторону був голос її хлопця, який згадував про їхню ніч, і в таких подробицях, що вона за мить почервоніла до кольору її автомобіля. Літня пасажирка на сидінні поруч тоді навпаки нікуди не поспішала виходити, навіть коли вони вже стояли на її зупинці. Жінка спочатку щось шукала в сумочці, нібито, щоб віддячити за підвезення, а тоді ніяк не могла відчепити ремінь безпеки, і по її лицю було помітно, що вона отримувала задоволення від того, що чує. 

Очевидно, в той раз вона випадково натиснула кнопку ‘mute(вимкнення мікрофону)’, і через це ніяк не могла докричатись до свого хлопця, що його було чути на всю машину. Коли вона нарешті попала на кнопку ‘закінчити розмову’, тоді і жіночка нарешті попала на кнопку ремня, і з хитрою усмішкою побажала їй гарного дня. 

З того часу вона собі пообіцяла три речі: більше не відрощувати довгі нігті(які вона також винила в тому, що сталось, і безжально їх обрізала щойно добралась додому), більше не розмовляти через всякі допоміжні функції і більше нікого не підвозити.

І до цього дня перші два правила були прописані наче в граніті. 

Вираз обличчя тої літньої дами й досі викликав у неї посмішку. Але коли цей ланцюжок думок повернув назад до її хлопця, усмішка почала згасати. Її знову починали тривожити грядуща ніч і різні приємні і неприємні здогадки. Та зараз був ненайкращий час для цього - вона вже під’їжджала до знайомих воріт, і їй потрібно було сконцентруватись. 

На сторожовому сірому будиночку, нагадуючому газетний кіоск, її вітала синя табличка ‘Чибогородська психіатрична лікарня’, а по тілу - неприємний морозець. Незважаючи на одяг і пору року, він залазив їй під шкіру з першого візиту, і за всі ці місяці вона так і не навчилась його ігнорувати. 

Та він моментально відступав, коли чулося щире привітання від старого місцевого сторожа пана Зиновія, або, як він казав себе називати - пан Зеник. 

- Здрастуйте, пані Яна. З наступаючим вас! – сказав з повагою дідок, по-джентльменськи припіднівши свою шапку.

- Доброго дня. І вас з наступаючим новим роком! – якнайпривітніше сказала Яна, намагаючись накінець переключитись в робочий режим і залишити всі особисті справи і переживання за воротами лікарні.  

- Невже ви також сьогодні на зміні? – здивовано спитав пан Зеник і направився до воріт. 

- Так.. Робота. Нічого не вдієш, - відповіла Яна, протягуючи книжечку через вікно, на яку пан Зеник майже не звернув уваги.     

Правила є правила, але сторож вже знав Яну і без її перепустки. 

- Та вам молодим треба празнувати десь в кафе чи ресторані, а не в таких місцях..., - продовжив пан Зеник, дзвонячи ключами, - Як-то кажуть – як зустрінеш новий рік, так його й проведеш. Не хотілось би мені думати, що ви тут з нами ще на цілий рік зостанетесь.  

- Невже я вам так набридла? – з усмішкою спитала Яна. 

Не те, щоб Яна мала звичку заводити розмови зі сторожами, але вона часто відтягувала початок свого робочого дня, де і як могла. Це вже навіть робилось якось підсвідомо. Та і дідок був людиною приємною, і за ці пару хвилин вона ніби відпочивала перед роботою. 

- Боже, дитинко, що ти таке кажеш? – від таких слів дідок навіть перейшов на ‘ти’, чого собі раніше ніколи не дозволяв, - Та я навпаки вам лиш добра бажаю!