III

ІІІ

Устимович вже до всякого звик. І до статей в періодиці, де він міг знайти цілі сторінки адресовані йому, але які були закодовані від посторонніх очей. І до щоденних випусків новин, де його ворог часто посилав йому свої погрози через телеведучих, не прямо, звичайно, але в очевидному для нього контексті. І вже навіть звик до відвертих замахів на життя, що, зазвичай, проводились через отруєну їжу чи напої. Той факт, що ця отрута ні на кого крім нього більш не діяла, Устимович пояснював особливістю свого організму – неспроможністю перетравлювати деякі речовини, які він тримав у секреті, але про які добре знав його ворог.

Та щоб ось так воскрешати людей? Це було щось нове. Він знав, що ворог на багато чого був здатний... Але такого він точно не очікував. 

Чоловік на екрані був тим самісіньким, якого Устимович знав при житті. Такий же серйозний і акуратний, строгий і весь час набурмосений. Може, хіба що трохи постарів і ще більше полисів. Але його виражені зморшки на лиці могли бути лиш ефектом від телевізійного мерехтіння, а блискуча лисина – від світла над головою.

Устимович довго стояв перед екраном мовчки, поки чоловік не заговорив першим: 

- 'Ну? Так тебе удобней общаться?'

- Сидр? Ти? .... Як? - у подиві спитав Устимович і за мить, ніби щось усвідомивши, додав, - Я чомусь так і думав, що ти насправді не помер... 

- ‘Ага. Рад меня видеть?’ 

- І так, і не дуже. Ти мені вже за цілий день всі вуха прожужжав. Це ж ти був?

У відповідь з екрану почулося хихотіння, і лице чоловіка вишкірило свої дрібні білі зуби.

- То для чого все це було? Труна? Похорон? І вся та катавасія з документами? 

- 'Ты лучше скажи, почему на похороны не пришёл? А? Не пускали, эммм, обстоятельства?' – саркастично спитав Сидр з наголосом на слові ‘обстоятельства’.

- Не зміг..., - засоромившись відповів Устимович і, уникаючи погляд з телевізора, взявся за свій недопалок без фільтру. На цей раз його вдалось припалити з першого разу, і він глибоко затягнувся.   

- То де ти є? Звідки ведеш свою телепередачу? – видихнув димом Устимович. 

- ‘Рядом!'

- Наскільки поруч? В одній з ваших штаб-квартир? – при цих словах Устимович сплюнув тютюн.

- 'Кхе. Хорошая попытка! Вижу, какая-то доля логики ещё в тебе осталась. Но, нет'.

- З академії?

- 'Нет. Холодно. Маленькая подсказка – я не в столице.'

- В Чибогорді?

- 'Уже теплее. Кхе-кхе...'

Така новина заставила Устимовича задуматись. Якщо Сидр повернувся в своє рідне місто, то це вже щось таки значило. Він тут бував дуже рідко і лиш в крайніх випадках. Зазвичай, він не виїжджав із столиці, тим більше в таку діру як Чибогород.(або Чибогорд, як його звикли називати місцеві).  

- Де саме? Невже десь в моєму районі?

- 'Ещё теплее!'

- Не зрозумів.. У нас на території?

- 'Горячо-горячо!'

- Біля котельні, чи що? Чи з пекла? 

- 'Ха-ха-кхе-кхе... Остряк.. Я настолько 'поруч', что могу наблюдать за каждым твоим шагом. Кхе. Даже чувствовать твой вонючий дым.. Кхе-кхе. Разве ты не ощущаешь моего присутствия?' 

І дійсно, на лобі Устимовича виступило декілька крапель поту, ніби з екрану дмухнуло тим самим пеклом, і піднялась температура в тілі.

- 'Чудово'..., – змучено сказав Устимович, провівши рукою по лобі, не то від хвилювання, не то від жару,

- Скільки ти мене ще будеш мучити?

При цих словах його рука ‘забичкувала’ недопалок і полізла в кишеню червоного плаща, і за мить з неї показалась така ж червона хустинка. Та не встиг він нею скористатись, як з кишені випало ще щось.

- ‘Пока не поймешь своей ошибки...Пока не про....Кхе-кхе-кхе...', - почав було говорити Сидр, але тут його лице скривилося в припадку кашлю. 

Устимович схвильовано кинувся на підлогу підняти невеличкий затертий образочок, на якому вже важко було щось роздивитись. Та він такий був не від частого падіння, а від постійного перебування в зашкарублих руках Устимовича.   

Не обтрушуючи від пилу, Устимович поцілував його і, обернувшись в протилежний бік, три рази перехристився до церковного календаря на стіні. Лиш тоді протер образочок тою ж хустинкою, і аж після того - своє спітніле лице.  

Пройшла добра хвилина, поки Сидр прокашлявся. 

- ‘Кхе-кхе-кхе... Пока ты наконец не прозреешь! – продовжив хриплим голосом Сидр, - И это не я тебя мучаю. Это твоя слепая вера. Это она тебя держит в таком состоянии. Это она забирает твою свободу.' 

- Я вже давно прозрів. Як і моя віра, - почав Устимович сумно, - Не проходить і дня, щоб я не молився і не каявся в скоєному... Хоча, я і далі не можу пояснити, як все це трапилось, - Устимович похилився і почав розглядати свій образочок. - Я постійно благаю Бога за просвітлення моєї пам'яті, щоб дізнатись, як відбулася ця страшна трагедія. Але мені весь час сниться лиш полум'я і ті жахливі крики..., - в якийсь момент Устимовичу стало важко говорити, йому заважали сльози. - Як я не намагався, я не можу пригадати як це сталось.. Я лиш пам'ятаю, як вже лежав на снігу...І..І переді мною вся будівля у вогні.. І ці... Ці моторошні нестерпні крики.. Боже..., - далі Устимович вже не міг контролювати свої сльози, - Якщо би я тоді знав, що це сталось по моїй вині, я клянусь, я би поліз туди горіти разом з ними...

На жалібний погляд Устимовича, Сидр лиш зняв свої окуляри і байдуже почав їх протирати.   

- 'Кхе. То что ты был бухой, ответственности с тебя не снимает. А свои нюни и покаяния прибереги для батюшки. Ты же знаешь, на меня такое не действует.'

- Якщо би я міг піти в церкву покаятись, я би пішов..., - тихо сказав Устимович сам до себе, - Я би ходив туди щодня...   

При цих словах Сидр розсміявся.  

- 'Ты думаешь тебя простят? О-о-очень сомневаюсь. Такого как ты церковь не примет. Ты для них пропащий!' - сказав Сидр і, коли побачив, що Устимович тягнеться до пластмасового Аля, додав, - 'Как и для твоей семьи’.