II

    ІІ     

Крики продовжувались, але тепер знову десь віддалялись, і їх поступово замінив якийсь гул нагадуючий радіохвилі. 

І справді, відкривши очі, Родіон Устимович, або просто Устимович (як його тут називали) побачив під стелею телевізор, що однотонно шипів та сніжив. Його мерехтіння освітлювало невелику кімнату з журнальним столиком і двома м’якими кріслами. Устимович сидів в одному з них і, судячи по перекинутій пляшці з-під шампанського і наповненій недопалками попільничці поруч, сидів він досить довго.

Він був худорлявим чоловіком похилого віку, але не стільки по роках, скільки по вигляду. Його, наче цілком здорову рослину, завчасно зірвала якась дівчинка і поклала собі в гербарій, щоб зберегти його гарну зовнішність. Та від зовнішності Устимовича мало що залишилось - він лиш ‘висох’ і втратив свій природній колір. І тепер на таку красу дивився лиш той, кому приходилось це робити.  

‘Верхівку цієї рослини’ прикрашали окуляри, які натякали на інтелігентність їхнього власника, а їх пластмасові лінзи все частіше допомагали йому з різною літературою. Довге сиве волосся під ними переходило в таку ж нестрижену бороду, що майже діставала комірця його сорочки. Зверху був темний піджак(в свій час досить дорогий). В минулому цей одяг добре йшов по стрункому підтягнутому тілу колись солідного чоловіка, але зараз все висіло як на опудалі, і від минулої солідності не залишилось і сліду. Як і від інтелігентності залишався хіба що може тьмяний натяк в його очах, який, здавалось, миготів все слабше і слабше.

Особливого гротеску йому додавав червоний плащ(такий же яскравий як у Діда Мороза) і сині спортивні штани(які Дід Мороз навряд чи носив би), що переливались синтетичними бліками по відтягнутих колінах і різнокольорових стрічках-лампасах, відтінки яких від частого прання вже було майже не розібрати. Кістлявість його ніг ховала пара світлих в’язаних шкарпеток. Вони важко, ніби не хотячи, влізали в шматяні тапочки давно вже ‘з’їджені’ на п’ятах. 

При звичайних обставинах можна було припустити, що в Устимовича на колінах лежала дитина, і її золотисте волосся тепло відблискувало сніжок з телевізору, від чого воно здавалось живим. І якщо б це було півтора десятка років тому назад, то це міг бути його син Альберт або Аль(це ім’я йому ніколи не подобалось, але так настояла його молода дружина, яка розбиралась в моді краще за нього). Так, це міг бути Аль з його кучерявим волоссям, що дісталось йому також від мами. 

Та за півтора десятка років, життя Устимовича круто змінилось, і це були далеко не звичайні обставини. І в цій дитячій фігурі в нього на колінах більш нічого живого не cпостерігалось - ні під її простеньким одягом, ні під локонами пишного волосся. І її завжди відкриті голубі очі натякали про щось недобре, або, по меншій мірі, дивне. Неживий колір шкіри це лиш підтверджував. 

Коли він повернув цю фігуру в сидяче положення, десь з її глибини почувся звук ‘ма-ма’. Змучено посміхнувшись, Устимович погладив голову своєму пластмасовому другу і з ним на руках направився до вікна. 

Десь неподалік знову пролунала партія вибухів. Оцінити це візуально можливості не було - все дійство відбувалось за межами його поля зору. Він протягнув руку відчинити вікно, та ручки там не знайшлось. Більше того, вікно було загратоване білими металевими стержнями, і, як знизу, так і зверху закріплене навісними замками. Устимович усвідомлював, що бачить, але логічного пояснення цьому не мав ніякого.       

- Що за біс…? – спитав він уголос і, нахилившись, роздивлявся нижній замок. 

Шипіння телевізора ставало гучнішим, поки не перейшло на значно вищий рівень і не почало врізатись йому в мозок. Біль був настільки сильним, що він схопився за голову, і лялька випала в нього з рук, повторивши своє єдине ‘завчене’ слово. Відлуння ‘ма-ма’ звучало в його голові, чим далі, тим гучніше. 

За мить рівень шуму знизився, і крізь нього кашляючи, прорвалось:

- ‘Сам знаешь…’

- Га? Ага.., - розсіяно сказав Устимович і стомленими очима подивився спочатку на ляльку, а пізніше в бік телевізора. Тоді  непевним рухом підняв товсту зелену пляшку, що лежала біля крісла, і перевернув її над вікритим ротом. 

За декілька моментів звідти ліниво викотилась єдина крапля, яка зупинилась на границі горлечка, наче вагаючись падати в цей старий майже беззубий рот. Можливо її тонку шампанську душу не влаштовував запах з нього, і тому вона вирішила краще впасти на вуса його власнику, по яким вона змогла би кудись втекти. Але Устимович облизав їх, причмокнув і з надією заглянув у пляшку ще раз.

- ‘Не хорошо, Род..! Не-хо-ро-шо!’ – знову почувся той самий голос з легеньким смішком, – ‘Не хорошо пить! С твоими-то проблемами...'

При цих словах Устимович знову взявся за скроні, ніби слова також приносили йому фізичний біль, і почав розтирати їх, після чого, на кінець, тихо вимовив:

- Знову ти.. Дай мені спокій... 

- ‘Кхе-кхе… Я тебя насчёт этого предупреждал! Больше ни капли!' 

Устимович подивився на пусту пляшку, немов думаючи, що якраз крапля-друга йому б зараз дуже допомогли. Після чого кинув поглядом в бік крісла в якому нещодавно спав, та біля нього крім попільнички і тарілки з ложкою більше нічого не було.   

- 'Как насчёт двери?' – спитав голос з нотками сарказму. 

Від цієї ідеї Устимович помітно оживився, дивуючись, як це він сам не додумався до такого логічного ходу. 

Двері мерехтіли телевізійним світлом і відображали велику нерозбірливу пляму. Обернувшись, Устимович побачив, що вона постійно міняла форму, але завжди залишалась посередині екрану. Вона була, то в формі чорного серця, то в формі хреста, що обертався навколо своєї осі, і після того змінювався в якусь химеру. Пізніше пляма знову перетворювалась в якусь правильну геометричну фігуру. 

Дія цієї метаморфози була настільки гіпнотизуюча, що Устимович мало не розбив собі голову об двері.