Вино, ніч і хлопчик-дзюркунчик

Барбара сиділа на підлозі й гортала свій дитячий альбом. Зупинившись на фото, де підлітком ганяла на мотоциклі, злегка усміхнулася і, стерши зі щоки сльозу, зробила ковток вина.

Дві години ночі. Тео не було вдома. Де він тинявся, що думав — ось що турбувало її зараз найбільше. Ненавидів чи засуджував? Думав з огидою чи хоч трохи шкодував?

– Хоча навіщо йому це робити? — іронічно прошепотіла. — Я ж у його очах лише багата стерва і... — підняла майже порожню пляшку. — І алкоголічка.

Почулися кроки. Барбара завмерла.

Двері відчинилися, на порозі з'явився Кеш. Його обличчя було похмурим і втомленим. Хлопець кинув у бік дружини швидкий погляд і відразу відвів, іронічно хмикнувши. Дівчина відчула, як потопає в соромі. Навіть спиртне від нього не врятувало.

— Ти вже цілодобово квасиш? — скинувши з себе піджак, повалився в крісло.

Його карі очі з докором дивилися на Барбару. Дівчина відвернулася до нічного вікна. Вперше їй було так ніяково перед кимось. Почувалася пригнічено.

— Усе випила чи залишила й для ближнього? — знову почувся його голос.

Більше Барбара не змогла стримувати себе. По щоках покотилися сльози, закапавши на холодні руки дрібним солоним дощем. Не схлипувала. Плакала тихо. Навіть вираз обличчя не змінився. Застигла в сумному образі. Тепер Тедді відчув себе не в своїй тарілці. «Що, за великим рахунком, вона зробила? Чого до неї чіпляєшся? — подумав, постукуючи пальцем по коліну. — Вона в такій ситуації, як і ти. Теж за вуха притягли під вінець, поставили в безглузде становище й начхати, як вона почувається після цього. Окрім бабці, яка суне носа в усі справи, ніхто навіть не запитав, чи в нормі вона. У Барбари, схоже, житуха не дуже. Хоча вона теж не подарунок. Ще та стерва… Чи... ні? Стервою якось не можу назвати. Тоді, може, горда, самозакохана дурепа? Теж не те. Є в ній щось таке, що… притягує? Ти зараз серйозно, хлопче? — здивовано всміхнувся сам собі. — Ти ж її терпіти не міг. Таки правду кажуть: «стерпиться-злюбиться». Злюбився вже чи що? Бабій, — зітхнув, розстебнувши верхній ґудзик сорочки. — А, начхати. Здається, у мене сьогодні просто магнітні бурі. Кого любив — розлюбив, кого ненавидів — тепер з цікавістю розглядаю. Тобі має бути соромно, — заплющив очі, прислухаючись, як нічний вітер грається з листям дерев. — А може, все тому, що її непокірна поведінка — це лише спосіб захистити себе й мені її шкода? Така собі броня, щоб не поранитися». Тео звузив губи трубочкою, загубившись у роздумах. Йому було дивно, що замислився про таке. І це після того, що йому довелося навіть життям через неї ризикувати, коли лазив по карнизу будинку. А ще терпіти її бунтарські випади, нехтування «оселедцем», який він так старанно готував. А ще не треба забувати знущання та приставання. Хоча, зізнатися, останнім часом вона поводилася скромніше, що тішило.

— Усе доводиться самому робити, — зітхнув, перервавши дивні думки, і поплентався до невеликого столика з випивкою.

Знайшовши ще невідкриту пляшку білого вина, повернувся, але цього разу сів не в крісло, а поряд із Барбарою. Хоча дівчина навіть не ворухнулась, але її серце стиснулося. Близькість Кеша обпалювала, ніби поряд спалахнуло багаття. Щоки почали горіти ще дужче, і це видавав яскравий рум'янець. Тед з цікавістю подивився на її застиглий профіль, по якому продовжували текти сльози.

— Ти, як статуя хлопчика, який дзюрить, — видав Кеш.

Барбару наче по голові чимось гупнули. Вона сердито зиркнула на чоловіка. Той аж зіщулився.

— Ну й очі, — насупився, в свою чергу подумавши, як глибоко потонули вони в сльозах, яким, здавалося, кінця й краю не буде. — Чого ти? Я про культурне надбання Брюсселя. Ним увесь світ захоплюється й вважає пристойним малим. Не я ж вигадав і встановив цього дзюркунчика перед чесним народом. Не дуже, щоправда, розумію, який шедевр у ньому закладений, але його навіть неодноразово викрадали. Навіщо? Ось скажи? Що в ньому такого безцінного? Я на день по декілька разів дзю… Тобто, з не меншими заслугами. І досі не став музейним експонатом. А його в цінності записали. Та ще й які! Культурні! — підняв палець.

— А дарма тебе в музей не здали. Ти ще той експонат, — відчужено промовила Барбара, знову глянувши у вікно.

— Зараз не про це. Я до того, що ти ревеш уже цілу годину. Сльози котяться без перерви. Точно, як цей шпиндель, тільки по іншій частині, — замовк, дивлячись на легку усмішку дівчини.

— Звідки знаєш, що годину? Ти щойно ввійшов до кімнати.

— А хіба я не правий?

— А ти так впевнений, що маєш рацію?

— Забий на гордість. Реготни разочок. Чого сухого пряника з себе робиш? Адже повеселив же дзюркунчик. Погодься.

— Ти про себе зараз?

— Що?

— Дзюркунчик, — глузливо обвела його поглядом і знову відвернулася. — Хто тільки вчив тебе компліменти дівчатам робити?

— Хіба такому вчать? Та й не дівчина ти мені. Дружина — вона й в Африці дружина, — шумно видихнув і відкрив пляшку вина.

— Якщо вже дружина, то пусте місце? — пирхнула.

— Інший клас.

— А-а-а. Це так в стилі чоловіків. Окрутив, знецінив, стало нецікаво, то можна шукати далі.

— Ти прям усе про цих чоловіків знаєш, — відпив вина з пляшки й цмокнув. — Яка кислятина. Точно як твій характер.