Наречена

— Сьогодні ти залишишся вдома, — Меліса намагалася вмовити Кеша, а він усім запасом слів переконував, що йому хочеться піти з нею до магазину. — Тобі вчора стало погано, треба відпочити.

— Я не втомився та сповнений сил. Ти бачила, які у мене м'язи? Ого-го!

— Спробуй ще раз їх продемонструвати, то я тобі дам поцілувати сковорідку! — поквапилася зупинити хлопця, який норовив розстебнути піджак. — Що за пришелепувата манера при кожній нагоді роздягатися?

— Я відкритий для людей, — хуліганив, сміючись.

— Ой, я тебе благаю… — зітхнула.

У неї вже зранку боліла від нього голова. Рот не закривався.

— Ти схожий на вуличну продавщицю. Сто слів за секунду.

— З ким ти мене щойно порівняла?

— Залишаєшся вдома.

— Йду з тобою.

— Лікар би цього не схвалив.

— Мене вже давно не цікавить життя пернатих та їхні вподобання.

— Пернатих?

— Павичі ж не кошачого роду?

— Ти мене таки дістав, — спробувала заштовхати його назад у дім. — Павич він чи ні, але ти будеш його слухатися! Здоров’я — не жарти.

— Та я сильний, як бик! — таки прошмигнув у двері, підхопив дівчину й поклав на плече. — А за двері не турбуйся, я сам їх замкну.

— Де ти взяв ключі?! — здивовано вигукнула Меліса.

— Спритність рук і ніякого шахрайства, — клацнув замком дверей.

— Та ти таки бандит!

— А я що казав? Талант не проп’єш. Я ж відчуваю, що точно не був… Як ти там казала? Вуличною продавщицею?

— О, та ти ще й злопам’ятний!

— О, я ще й такий, — поніс її до воріт.

— Відпусти, бо я закричу!

— Обожнюю диких кішок.

— Що?! І після цього я збоченка?

— Люба, не пручайся, бо твої реберця давлять мені в плече, — плеснув її по стегнам, не звернувши увагу, що зробив.

— Геть руки від моїх сідниць!

На вереск дівчини вискочила Хуаніта. Побачивши, що коїться, ледь не побігла до них навпростець по клумбам.

— Ой, вибач! Це я не подумав, — Кеш поспіхом опустив Мелісу на землю. — Чесно, якось само вийшло.

— А це говорить про те, що ти не лише бандитом був, а ще й бабієм! — сердито штовхнула його й пішла до хвіртки.

— Я однаково йду з тобою, — попрямував за нею.

— Ні.

— Так.

— Ні!

— Поговори мені тут, — знову підхопив її на плече й пішов тротуаром, ніби нічого не сталося.

Перехожі здивовано озиралися на дивну парочку, а водії сигналили й кидали їм веселі жарти.

— Зараз я тебе швидко вилікую! — гамселила його по спині Меліса. — Надаю по голові, кажуть при втраті пам’яті корисно.

— Люба, голова трішки вище, — посміювався.

— Закрий ротяку! — вдарила кулаком з усієї сили.

— Трішки правіше. Так свербить.

— Відпусти, йолопе, нехай люди не дивляться!

— Чому тебе так хвилює думка інших? Нехай дивляться. Хто ще їм покаже подібне?

— Ото ж бо й воно, що ніхто! Бо нормальні люди так себе не ведуть!

— А що означає бути нормальним? Де чіткі правила та ким вони написані? Не метляй ногами, у тебе штанина задерлася. Зараз поправлю.

— Йди геть! Не чіпай мене! — так брикнула ногою, що ледь не заїхала йому в носа.

— Та я ж лагідно. Ось інша б не відмовилася. Хто зараз носить дівчат на руках? Тобі коли востаннє квіти дарували? Очевидно, це був я. А може, лише я?

— Ох, як же ти мене дратуєш!

— А так і до роботи підвезу, і допоможу в оранжереї, принесу назад. Де ти ще такого хлопця знайдеш у наш час?

— Еге ж! Отакого вже не знайду! Був один на весь Всесвіт і той дістався мені! Ото щастячко привалило! Відпусти!

— Та хіба ж я на дурня схожий відпускати таку дівчину?

Меліса втомилася брикатися.

— Ну ти й віслюк… — зітхнула.

Тут на зустріч їм вибігла сусідка.

— Що я пропустила?! — запихавшись, вигукнула вона.

— Лише вас для повного щастя не вистачало, — насупився Кеш. — Якщо думаєте, що ми встигли скучити — помиляєтесь. До речі, виховані люди спочатку вітаються.

Хуана отетеріло витріщилася на нього, не знаючи, що відповісти на таке пряме хамство.

— Скажіть йому, хай мене відпустить! — обізвалась Меліса.

— Молодий чоловіче, поводьтеся пристойно. Що сусіди скажуть? — почала Хуана, додавши в голос нотку докору.

— Вони скажуть те, що ви їм нащебечете. Так що наша репутація у ваших руках, — зупинився на світлофорі.