Розділ I: Місто, яке не спить

   Дощ у Сант-Манаосі ніколи не припинявся. Він падав тонкими, терпкими нитками, ніби хтось зверху шив ними саме місто, не дозволяючи йому розсипатися на шматки спогадів і каменю. Вулиці блистіли, мов чорне скло, а світло ліхтарів заломлювалося у калюжах, утворюючи мерехтливі, неспокійні плями.

   Аделіна йшла повільно, ховаючи руки в кишенях довгого темного пальта. Їй було двадцять один, але в її кроці, у зосередженому погляді, було щось від людини, яка бачила більше, ніж дозволяє життя в такому віці. Її карі очі ловили кожну тінь, кожен відблиск у вітринах, немов у кожному світлі могло ховатися щось, що вона колись втратила.

   Сант-Манаос був містом художників. Але мистецтво тут мало присмак смутку. Галереї стояли поруч із кав’ярнями, у яких пахло димом і старими книжками. Люди ходили, ніби боялися зустрітися поглядами — і навіть годинники на вежах здавалися трохи спізненими.

   Вона поверталася з інституту мистецтв, тримаючи в руці зім’ятий ескіз. Викладачі знову сказали, що її роботи «занадто важкі», «занадто темні». Один навіть додав:

— У тебе талант, Аделіно. Але в кожному твоєму полотні — відчуття, ніби ти боїшся світла. Вона усміхнулася тоді, не відповівши. Бо як пояснити, що іноді світло лякає більше, ніж темрява?

   Коли вона дійшла до свого будинку — старої триповерхової кам’яниці на вулиці Де Ла Тьєн — годинник на соборі вдарив дев’ять. Вікна на верхніх поверхах мерехтіли, немов дихали. Вона вставила ключ, відчинила двері, і запах старого дерева зустрів її, як знайомий привид.

   У квартирі панувала тиша, лише дощ барабанив по підвіконнях. Вона кинула пальто на стілець і розклала свої ескізи на підлозі. Усі — у сірих, чорних і блідо-блакитних тонах. Постаті без облич, вулиці без людей, двері, які нікуди не ведуть. Вона дивилася на них і відчувала, що щось у цих малюнках справді не так.

    Телефон завібрував. Повідомлення від Мари, її подруги:

**«Ти знову пропала. Вийди хоч раз. Люди подумають, що ти вже привид.»**

Аделіна зітхнула, усміхнулася краєчком губ і відповіла коротко:

**«Може завтра.»**

Вона підійшла до вікна. На вулиці — ні душі. Тільки ліхтарі та тіні, що ковзали між ними. І раптом — миготіння. На секунду їй здалося, що у відображенні скла хтось стоїть за її спиною. Темна постать.

Вона різко обернулася — порожньо. Тиша. Тільки звук дощу.

Серце билося швидше, але вона відмахнулася від цього відчуття. Утома, просто утома.

Вона підійшла до мольберта й розгорнула новий аркуш. Олівець упав у її пальці, ніби сам. Лінія, ще одна, потім тінь — і раптом вона побачила, що малює… силует

Той самий, який щойно миготів у відображенні.

Вона завмерла, погляд пересох.

Із вулиці, крізь шум дощу, долинуло відлуння кроків. Повільних. Мірних. Немов хтось ішов прямо до її дверей.