Вона. Випалена земля.

Вона йшла стежкою витоптоною  в обвугленій траві. Середина літа. Сонце випалило рослинність в балці. А потім діти...
Чомусь вона подумала, що це були саме діти...
...Підпалили сухостій. І тепер гектари чорної землі простягалися вздовж озера.
Насправді то було навіть не озеро, а водовідстійник.
Але називати цю невеличку зарослу комишами і бур'янами водойму озером, було таки приємніше.
Качка вскрикнкла в заростях, на її крик фазан відгукнувся угуканням. Чайка скребнула крилом по воді. 
Вечоріло. Сонце побагряніло і поволі сповзало за багатоповерхівку.
Шістнадцять....
Шістнадцять поверхів. За останні півроку звичка все рахувати набула параноідального відтінку. Вона розуміла це. Але вдіяти з цим нічого не могла. Вона не тільки рахувала, а ще й видивлялася якісь особливі номери, цифри які часто повторювалися, малюнки з цифрами на одязі, номери будинків, особливо номери на машинах...
  Тамара Олександрівна дала їй доручення навідати стару приятельку в сусідньому районі, бо та давно не виходила на зв'язок. Подібні доручення не входили в коло її забов'язань. Але хіба ж так важко допомогти? Тим більше, що Тамара Олександрівна була ледь не єдиною приємною бабцею з усіх її підопічних.
Завжди усміхнена, причепурина до її приходу. Так ніби вона приходила не для того, щоб допомогти в  роботі по дому, а заходила в гості. Тамара Олександрівна завжди припрошувала до чаю. І ніколи ні про що не просила. Це було її перше прохання.
Всі співчували їй через таку роботу: зарплата низька, вредні бабці –, у тої нетримання сечі, у іншої словарний понос –,
а їй ця робота подобалася. Насправді це була єдина робота в цьому світі на якій вона почувала себе комфортно. Чоловік бурчав, мовляв  потрібно змінити роботу, ті гроші які там дають смішні. 
А їй хотілося змінити чоловіка і смішним тепер видавалося те дівчаче бажання бути з ним попри все. Найдорожча людина у Всесвіті, виявилася незнайомцем. Незнайомцем з яким мусиш засинати і просинатися  в одному ліжку.
Хоча у них вдома ліжка не було, його замінював великий розкладний диван зі зломаними пружинами. Пружини боляче впивалися в боки під час сну, тому вона погано спала не висипалася і вдень почувалася трохи притормнженою. Саме це стало причиною того, що вона йшла стежкою так пізно, бо ж заснула просо в траві на галявині. 
Перед тими як заснути, знову згадала старий сон.
То було так яскраво. Провела чоловіка на роботу, тоді він ще не здавався чужинцем. Думки і турбота про нього наповнювали її. Вона вийшла на балкон, побачила, як він вийшов з під'їзду, він озирнувся, махнув рукою, вона махнула у відповідь.
Потім прилягла біля дитинка. Маленька ще тоді донечка спала.
Вже тоді щось закрадалося в їхнє життя. Їй ставало страшно, якщо подумати про це, але тоді можна було ще не думати.
Вона задрімала....
Її розбудив телефон. 
"Ало. Я слухаю"
Гарний чоловічий тембр промовив: "Я збираю команду. Ти йдеш?"
"Так",- відповіла вона і прокинулася.
Телефон лежав осторонь. Ніхто не дзвонив.
Далі клопоти з дитиною, турботи про дім і чоловіка, і вона забула дивний сон.
І лише, коли життя в цьому Світі поступово перетворювалося на пустку,  той сон згадався. І в якусь мить він перетворився на нав'язливу ідею. Вона кожні пів години перевіряла телефон, чи бува ніхто не дзвонив. Щем охоплював коли телефонували з невідомого номеру...
....чоловік зазвичай не звертав на неї уваги, але вже й він помітив її знервованість і запитав:
"Ти чекаєш дзвінка?"
"Та, ніби, ні..."
Він байдужий стинав плечима і опускав голову, схилившись над своїм смартфоном....
Саме з появою смартфонів в домі, прірва між ними почала розширюватися. І вона ніяк не могла зупинити це. Спочатку вона намагалася. Але на прохання не користуватися телефоном в домі, чоловік розсміявся: "Ти що, в епоху інтернету?"... Нові друзі, жінки, картинки, слова – павутиною обплутали його...
Тоді вона спробувала розчинитися в доньці... Але донька росла. І Світ забирав її, всмоктував все глибше і глибше. В мить коли дитина народилася вона поглянула на неї і здається відчула що ця жінка, яка народила її не її матір.
Вона намагалася любити і оберігати доньку, але чим старшою та ставала тим було важче, дитина неначе підсвідомо чинила супротив, вона намагалася подолати це. Але потім втомилася. І захотіла вийти з цього Світу, та як виявилося, точку неповернення було пройдено.

Останньою краплею стало те як її десятирічна донька, спокійно, під час пережовування вечері, сказала ..

Сказала їй так байдуже і буденно: "Я не хочу бути такою як ти. Я хочу бути як всі, а ти не така як всі"
І це таки було правдою. І крити не було чим. Цей Світ виштовхував її, як чужерідний організм. Виштовхував, але не вбивав.

Покінчити з життям самогубством було не можливо, вона чудово знала, що визволення це не дасть, а тільки загонить ще в гіршу пастку.
От тоді вона і згадала той сон.
Спочатку чекала дзвінка. Потім намагалася сама подзвонити. Набирала всі можливі комбінації.
У відповідь тільки: не правильно набраний номер.
І кілька раз їй відповідали люди, але, вона точно знала, не ті. Потім з'явилася ця манія вишуковувати числа, найчастіше це були: 18, 21, 13, 9, 69, 19, 96.... Вона намагалася скласти з них потрібну комбінацію, але марно....
Не правильно набраний номер...

От і тепер вона думала про числа.
Подруга Тамари Олександрівна мешкала в сусідньому районі.
Вона не хотіла їхати туди маршруткою, бо ж витрачати гроші, щоб проїхати п'ять хвилин з її заробітками було б занадто. Чекати тролейбуса теж не хотілося. І йти вздовж траси також бажання не було. Тому вона обрала найдовший шлях: через балку, вздовж берега озера.
Дійшла спочатку до посаджених в два ряди дубів, вийшла на зарослу травою галявину, мешканці двох районів облаштували на ній цвинтар домашніх тварин: котики, собачки, папужки. Деякі могили вже зрівнялися з землею, на деяких нагромадили зовсім свіже каміння. Букетик польових квітів сушився на сонці на імпровізованому надгробку з слюди: "Джек, хороший пес".
На більшості могил написів не було, на деяких табличках підписи майже стерлися.
19...
Дев'ятнадцять старих могил...
20, 21, 22....
Три зовсім свіжі...
23...
Тільки один камінь залишився.
Так рахуючи, вона вийшла на стежку і пішла далі.
 Раптом, за дубами, трохи далі від цвинтаря. Вона помітила в траві нагромадження з каменів, якого раніше там не було. Спочатку вона подумала, що то свіжі могили. Але на диво камені утворювали правильне коло з двадцяти одної групи дивним чином накладених одене на одного каменів, і то була не слюда, а граніт.
Щось їй це нагадувало, але що?....
Вона роззулася і зайшла в центр кола, сіла по татарському на землю ... і
.. збагнула...
Це нагадувало древнє, язичницьке копище.
Але воно не було древнє, хтось зробив його відносно недавно.
Вона лягла, горілиць. Довго дивилася, як хмари пливуть по небу.....Потім заплющила очі.... 
Згадала старий сон.... А потім ніби й не спала, але коли розплющила очі небо посіріло. Вечоріло.
Вона швиденько вскрчила на ноги. Спустилася до озера і пішла стежкою серед пахучих трав. Стежка то піднімалася на пагорби, то спускалася круто долі. Вона розшарілася, радість піднялася з глибини серця. Так ніби це озеро, трави, небо, птахи розколотили його як цукор на дні згірклої кави. 
Хотілося сміятися й бігти. Вона вскрчила на черговий пагорб і ...
...вжахнулася...
Чорна...випалена земля...бедленд. 
 і стежка зміїлася вздовж згарища. Згоріла трава, чорні засмолені пляшки, як трупи, мушлі згорілих равликів. Запах гарі і стоячої мертвої води.
Навіщо комусь це робити?
 Хто: діти, чи божевільні піромани, чи кинутий в суху траву недопалок, чи не загашене вогнище?
 Звідкись вона знала, що це були саме діти, підлітки. Вони запалили траву, а потім тікали від вогню і їхні лиця реготалися в язиках пожежі.
 Вона йшла чорною стежкою. І думала про своє життя. Важко назвати це життям. Просто день до дня. Ранок до вечора. А починалося все так обнадійливою.
 Світ цей був привітним до неї спочатку. Коханий, який раніше роками не міг наважитися на перший крок, раптом сказав що любить. У видавництві зацікавилися її оповіданнями і обіцяли видати збірку, ще й доточити її віршами, тільки потрібно було доопрацювати деякі моменти. Швидко вийшла заміж. Хоч там, в іншому житті на неї вже починали дивитися як на стару діву. Навіть смерть батьків пережила якось легко. Адже вони є десь там. Крім того вони так дивно дивилися на неї з першого вечора, відколи вона увійшла в їхній дім, так ніби вони відчували, що вона це не вона.
 Часто  вночі вона просинаюся від кошмару: батьки пильно вдивлялися в неї:
"Ти не наша дочка! Куди ти її поділа?!"- вигукувала мати, а батько сумно відводив очі.
Навіть після їхньої смерті вона ще часто бачила цей сон.
Коли почалися зміни? Коли народилася дитина? Коли чоловік пішов на роботу? Коли почав затримуватися після роботи?
"Це просто друзі..."
"У твоїх друзів четвертий розмір грудей."
"Не знаю, не міряв."
"Чому всі твої друзі жінки?"
"Так получається"
"Я бачила її профіль в фейсбук. Ти постійно коли неї."
"Це все твої фантазії"...
 Збірку оповідань так і не надрукували. Вибачилися і сказали, що передумали, можливо пізніше.
 Вона знала, що це "пізніше" ніколи не настане 
 На кожній роботі якісь проблеми  і конфлікти, вона ніде не могла зачепитися. Кожен день то тільки очикування ночі.Тільки вночі цей Світ залишав її у спокої і не намагався виштовхнути з себе.
 Ця нова робота з самотніми старими давала хоч якусь розраду...
 На кладці сидів рибалка.
 Вицвіла, замусолена футболка, очевидечки куплена в секондхенді, з іменем спорцмена і...
08...
 ...затерті колись червоні, тепер блідо рожеві цифри: 08
- Нуль вісім...
 Чоловік озирнувся на її голос.Сіре, зморшкувате лице.Він байдуже поглянув крізь неї, подумав що то вона говорить по телефону і знову втупився в свою вудку.
"08..."
"Це воно!" - пазли в її голові склалися.
Вона дістала з сумки телефон і швидко набрала номер...
Пішов довгий гудок...