Він іде

Пустелею тікав чоловік в чорному -його переслідував Стрілець...

Він йшов. Пісок хрустів під ногами. Ненависний пісок. Здавалося, що йдеш цілу вічність, а довкола тільки пісок, пісок і пісок...

Піт стікав  з чола. Футболка якою він обгоернув голову давно висохла. Води в пляшці лишилося ледь - ледь на дні, на пару ковтків. Тепер він шкодував що так бездумно витратив воду, змочив нею футболку 

Подорож яка на початку здавалася такою прикольной, перетворилося на справжнісіньке пекло. Сонце жарило, плечі здавалося аж шкварчать. Кроси загортали пісок як кораблі. Скільки його вже забилося між пальців. Задовбало його витрушувати,  і змінних шкарпеток більше не було....

Ще й той клятий чоловік в чорному... Обертається, глузує...

–Ненавиджу його.....

– А? Ти щось сказав?

–Та... Нічьо...

–Слухай, ти б вдів футболку. У тебе ж плечі як у рака.

–Не знав, що у рака є плечі.

–Та реально, в натурі....шкіра ж облізе.

– Ну і хрін з нею.... Я і сам зараз облізу.

 Він неохоче таки стягнув футболку з голови, кинув наплічника на пісок. Вдягнув футболку і скривився від болю. Плечі дійсно пекли несамовито.

– Зараз я піду у дівчат спитаю, може є в когось мазь.

– Та не тре ... 

Він  дістав з кишені джинсів пожмакану бондану, трохи струсив з неї пісок, розправляючи. 

– Ну ще краще ...Ну ти і дурік!...

–Та пішов ти!....

–Нє...ну, правда.... Куди чорне на голову?

– І шо? Он Степанович весь в чорному і нічьо..

– Так то ж Степанович ...Він у нас Термінатор. А ми з тобою прості смертні, чувак.,- він похлопав Санька плечі, той аж взвив від болю...

– Ой.....сорян ... Забув 

Побіжу спитаю дівчат про крем....

–Ага....

" А якже, спитаєш ти. Щас побачиш свою Маринку  і про все на Світі забудеш"

Довгов'яза постать в довгих шортах і білій футболці віддалялася у напрямку групи підлітків, незграбно розмахуючи руками.

Санька чалапав позаду всіх, лаючи себе на чому світ стоїть за те що дозволив вмовити себе на цю авантюру. Сидів би зараз  дома під кандьором вбивав монстрів в новій комп'ютерній іграшці. Та можна й без кандьора. Все краще ніж в цій душегубці 

Він дивився під ноги, вигрібався з піска, стиснувши зуби. Бархани, різні піщані вихиляси більше не викликали здивування. Ящерки, що час від часу кидалися з під ніг, більше не лякали, одного разу навіть зміючка прошмигнула, але йому до неї було глибоко пофіг.  На якусь мить навіть захотілося, щоб вона вкусила і припинила ці муки. Потім він подумав, що це напевно не припинить нічого, а тільки примножить і додасть клопоту й проблем.

Він йшов дивлячись на пісок під своїми ногами. І тільки інодікидав погляд на людину в чорному. Постать неспинно віддалялася. Марко Степанович махнув на нього рукою: більше не обертався і не підганяв.

  Олешківські піски. Одна з найменших пустель, чи то напівпустель. Єдина пустеля в Європі. Наслідок панування людини на землі, штучностворена мертва земля - беденд. Тепер навіть важко було повірити, що колись на цьому місці буяв степ, ковила погойдувалася морською хвилею, табуни диких коней мирно паслися. А потім прийшла людина. Зорали землі і пісок поповз від берега створюючи пустелю.. Тепер пісок піднімався хвилями формуючи бархани. Чахлі чагарники кишать зміями. І лише де-не-де на шляху подорожніх поставали лісосмуги, насаджені ще в 60-хх Дерева висадили , щоб зупинити просування пустелі. І здається це допомогло. Пісок зупинився. Тут. В цьому місці. В місці де майже ніколи не бувало дощів. В радянські часи пустелю використовували як полігон для військових. Зараз тільки байкери ганяли на байках і квадроциклах, піднімаючи вихрями пісок, розлякували плазунів і птахів, та ще отакі от екскурсії стоптували ноги. Перед війною для любителів екстриму планували поставити вздовж шляхку якісь кіоски з морозивом, напоями і затінком, але почалася війна і ця ідея так і залишилася в планах.

–Марку Стрпановичу, ну будь ласочка, ми більше не можемо, нозі болять, давайте привальчик зробимо! – напівжартома взмолилася одна з дівчат, пускаючи бісики очима в бік молодого вчителя.

– А я попереджав. Ви ж самі не захотіли зробити привал в посадці. Тепер не скиглять.

– Ууу,– дівчина награно скинула руки в позі помераючого лебедя.

– Нічьо - нічьо, ще трошки 

Вчитель уважно поглянув в свою стару паперову план - карту. Джіпіес в пустелі не працював, інтернет сигналу не було. Для дітей це був незвичний досвід, час від часу вони поривалися поглянути на щось в смартфоні, але потім згадували і розчаровано запикували гаджети назад. Тут вони перетворилися на непотріб, шматок пластику. Хіба час можна було глянути, та й то, поки акумулятор не розрядився, ще пофотографуватися А от Марко Степанович запасся компасом і справжнім наручним годинником,армійським біноклем, ще фотокамерою правда цифровою, але мав з собою купу акумуляторних батарейок 

– Марку Степановичу, а вам не жарко в чорному? Ви ж самі говорили, що дрескод тіпа світлий одяг.

– Так то для вас, - вчитель лукаво примружив блискучі карі очі і поправив темного чуба, що вибився з-під чорної бейзболки з написом Україна синьо-жовтими літерами 

– Я гот, колишній гот,– він жартівливо підморгнув.

Дівчатка захіхікали.

"Гот - ідіот"...
Марко Степанович так зиркнув на Шнурка, ніби почув його думку. Від цього погляду хлопець знітився і сховав очі 
- Нічого собі... Ви  колишній гот? Аж не віриться.
- Так, Петренко. Було таке 
– Що реально? 

– Реально, Петренко, реально.

Петренко юнак з рудим веснянкуватим обличчям перший жартівник в класі. Зараз йому теж хотілося пожартувати, показати себе перед однокласниками, особливо дівчатам, але його дотепи вчергове розбилися об неймовірну чарівність Марка Степановича, дівчата від нього аж мліли, вони й на екскурсію погодилися тільки тому, що це Степанович запропонував.

Ну як йому відмовиш, якщо він дивиться на тебе так суворо, а сам аж блискає отими хитрими чортиками в очах і непомітно всміхається. Це він думає, що непомітно. А всі ж знають, що він не вчитель, а хлоп'як.