Продовження 4

Розділ ХХVІІI

Ті декілька хвилин, що Орейра лежала на столі в Темному залі, перед її смертю, здавалися її вічністю. Від хвилювання серце калатало, як барабан і його шум заглушав всі звуки навкруг і якби Іан з Максом не тримали її рук, вона б втекла світ заочі. Орейра чекала, що перед смертю її мозок згадає найяскравіші моменти життя, як часто буває у смертних, але цього не було. На задньому плані була кімната і боги, що в ній були, але весь погляд був направлений на ніж в руках Роланда. Вона бачила, що він хвилюється і намагається стримати тремтіння рук і стук його серця навіть перекривав її. Але ось він заніс ніж і почав опускати його до її грудей і тут час неначе зупинився…

Через долю секунди, яка ішла вічність, Орейра відчула незначний біль, її серце пропустило удар і закалатало ще швидше, несучи отруту по її кровоносним судинам. І темрява… Ні болі, ні відчуттів, тільки темрява…

Раптом Орейра, ніби прокинулася від сну, але темрява не зникла. Вона була в суцільному мороці і не бачила навколо себе абсолютно нічого. Орейра відчувала своє тіло і була впевнена, що вона стоїть, але підлоги під ногами не було. Вона дихала, але не відчувала повітря, що вдихає. Зробивши крок, не знала чи просунулася кудись, адже не було по чому іти, злетіти також не вдалося, адже не було атмосфери чи гравітації, магії також не було. Не було взагалі нічого…

Деякий час Орейра вважала, що знаходиться в якомусь вакуумі, але впевненість того, що вона точно стоїть на чомусь, була. Вона не знала скільки минуло часу, але продовжувала іти, хоча більше здавалося, що стоїть на одному місці. І ця темрява надзвичайно давила на свідомість! Не бачачи навіть власних рук, які Орейра підносила впритул до очей, піднімало в неї нову хвилю паніки. Згадалися всі, кого вона залишила на Тері, заради кого затіяла все це і паніка відступила, потрібно думати, як повернутися. Та навпаки прийшло відчуття впевненості, що їм всім буде краще без такого чудовиська, як вона…

Ні, треба зібратися і іти далі! Там її сім’я, її піддані, які стали справжніми друзями, тому треба іти, адже вона обіцяла повернутися!

Та це все було марно і Орейра просто зупинилася і перестала робити спроби, щось побачити чи відчути, просто завмерла і почала чикати. Її не вірилося, що так буде до тієї миті поки її душа повністю розсіється у всесвіті, щось обов’язково має трапитися, адже Імператор Лєам, якось дістав Зброю смерті. А раптом він зробив перед смертю, щось таке, від чого зміг зрушити з цієї темряви? Треба було послухати Роланда і вивідати в Лєаме все про цю подорож, перш ніж вмирати, подумала Орейра, не вірячи, що знову могла бути такою необачною і так поспішити.

Та докоряла себе вона не довго. Раптом в цій темряві з’явився невеличкий вогник світла, ніби промінь від ліхтаря, що пробивався з далеченні  крізь суцільний морок. Орейра так зраділа, хоч якійсь зміні цієї темряви, що не думаючи повернулася в сторону світла роблячи крок до нього. Але в останню секунду до того, як її нога хотіла ступити в бік світла, вона зупинилася. Іан казав не іти на світло. Світло веде до переродження душі в новому тілі, але в випадку богів ніякого переродження нема, отже ідучи на той вогник вона не прийде нікуди.

І хоча це було надзвичайно важко, але Орейра обернулася в протилежний бік від світла, що її так манило і намагалася іти від нього. Робити кроки по тому, чого не відчуваєш було надзвичайно важко, але вона не зупинялася, хоча не була впевнена, що взагалі кудись іде. Проте через деякий час ноги почали ставати на щось тверде і Орейра зрозуміла, що іде по землі вкритій мілкими камінчиками, неначе по кам’янистій дорозі. Від радості вона побігла, але в суцільній темряві бігом це було важко назвати.  Ще через деякий час з’явилося відчуття нормальної гравітації і повітря навкруги, темрява почала бути не такою задушливою, почала розрізняти контури свого тіла. Орейра зрозуміла, що чим далі іде, тим швидше приходить до чогось, що схоже на її звичний світ. І справді за декілька кроків дорога під ногами стала землею в печері, по якій ішла Орейра.

Невисока з пологою стелею печера була схожа на невеликий тунель з звичайного сірого каменю. Орейра доторкнулася до однієї з стін, на дотик звичайний граніт. Обернувшись вона побачила, чому почала розрізняти все навкруги. Позаду неї, той промінчик світла став величезним джерелом, від якого заболіли очі і Орейра на мить їх зажмурила, світло знову нестерпно манило її до себе і чим більше вона на нього дивилася тим більше хотілося повернутися і іти до нього. З протилежного боку тунелю навпаки була темрява і зібравши всю свою волю Орейра продовжила іти саме у темряву.

Раптом тунель закінчився і навіть не усвідомивши, як вона з нього вийшла, Орейра опинилася в великому кам’яному залі, який дуже був схожий на її тренувальний цент на Тері. Обернувшись вона побачила, що тунелю з якого вона прийшла нема, а позаду неї така сама кам’яна стіна. Схоже на магічні штучки, подумала Орейра, але в неї магії не було зовсім. 

Зал був повністю освітлений, хоча джерела цього світла вона не бачила та це дозволило оглянути все навкруги. Розгорнувши крила Орейра зрозуміла, що може злетіти, але зверху була така сама кам’яна стеля і пробитися крізь неї без магії було не реально.

Зал був  круглий, розбитий на декілька секцій, в яких було безліч різної зброї, так само, як і її тренувальному залі, по середині невеликий майданчик для двобою. Все було надзвичайно схоже, але це було не її місце тренування, неначе хтось на швидку руку копіював саме її залу і переніс в це диве місце. Проте величезна різниця все таки була: тут не було жодного вікна чи дверей, тільки кам’яні стіни. І куди її далі звідси іти?