Знову вдома

Два покоління в оселі.
І два світогляди різні.
Одні – безтурботні й веселі,
Другі – розгублені й грізні.

Дем’ян – вечорами до клубу,
Там п’єси ставлять гуртківці.
Андрій у тім бачить згубу
Сім’ї, господарству, жінці.

А то ще Дем’ян, буває,
Затнеться: «Немає Бога!»
Андрія ця фраза лякає,
Бо віра у нього строга.

В душі його страх Господній
І мудрість біблейська навічно.
Він звик у День Великодній
Всеношну відстоять щорічно.

Постійно в молитвах ревних
Вони із Марфою славлять
Ісуса і щиро за кревних
У церкві свічечку ставлять.

І Санька була так навчена,
Молитви і псалми знала.
І чиста вода свячена
За образом завжди стояла.

Дем’ян же в сирітстві виріс
Серед таких же бездольних.
Ну що він з дитинства виніс,
Та ще за часів тих крамольних?

Дала йому нова держава
І грамоти трохи, й роботи.
Душа ж – особиста справа,
Свої, не державні клопоти.

Він вчився ж не де, а в школі,
Сприймав все нове на віру,
Та дякував щедро долі
За те, що не гнувся від вітру.

Такого його й покохало
Саньчине серце зболіле,
І всі його мислі сприймало,
І від хвилювання тремтіло.

Татуся й маму шкода.
Ну як їх усіх примирити?
Щоразу якась пригода.
А хочеться ж в мирі жити!

Що тямлять впертюхи ці юні?
Дорослі вже, а все ж як діти.
Андрій мовчав, а сам у клуні
Став молотком щось стукотіти.

Зладнав за місяць комірчину
З віконцем, плиткою, дверима,
Щоб у лиху, складну годину
Не рвалась ниточка незрима.

Окрема, хоч тісна, хатина
Рятунком стала їм від сварок,
Коли знервована родина
Здіймала хатній той шарварок.