Саньчина юність

Саньчине кохання

То звідкіля ж цей кароокий взявся
В радгоспі? Чим він Саньку полонив?
З-поміж молодиків він виділявся,
У іншім вимірі якомусь жив.

Він мав таке широке, щедре серце,
Був ладен обійняти цілий світ.
А Саньці мріялося про своє кубельце,
Від світу відокремлене, – і квит!

Прибув в радгосп з дитячого будинку,
Вже спеціальність тракториста мав.
Життя не хліб, а лиш тверду шкуринку
Дало йому. А що дало – те взяв.

Осиротів він рано. Пам’ятає,
Неначе сон: на стінах рушники,
А мама полотно для чогось крає,
На припічку полив’яні горшки…

Татуньо дзвінко так клепають косу.
Ірже кобила, зовучи лоша.
Співає вітер пісню стоголосу.
У двір корова з паші поспіша.

І все те обірвалося раптово –
Померли тато й мама. Дядьків двір.
І дядина, скупа на добре слово,
І стало все не так уже з тих пір.

П’ять літ прожив у дядька. Натерпівся
Докорів, стусанів, недобрих слів.
Утік. З бідою не з одною стрівся,
Аж поки на притулок той набрів.

В притулку одягали, годували
І вчили. До науки прикипів.
Самодіяльність організували,
Він тут багато дечого зумів.

В радгоспі Саньку запримітив зразу.
Якесь від неї дивне йшло тепло.
При зустрічі горів увесь щоразу –
Давно йому так гарно не було.

Подобається

#3613 в Різне
#940 в Поезія
#388 в Історичний роман

Відредаговано: 07.06.2021