Розрив

– Піду я, тату, на роботу
У наш радгосп корів доїти
– В радгосп? З якого це клопоту?
– Набридло вдома вже сидіти.

– Та ти ж без діла не сидиш,
І матінка ще не здорова,
А в доярках і не доспиш,
Та й вдома ж є у нас корова.

– Та встигну все я поробить,
Як повернуся із роботи.
Таке життя навкруг кипить,
Такі вже зріють повороти.

Я, татку, також в гурт піду,
Дівчат і хлопців там багато.
Подруг і друзів заведу,
Там весело, щодня – як свято.

Почула Марфа: «Хай іде,
Я справи хатні всі здолаю.
Ось тільки в голові гуде
І щось в душі пече без краю…»

– Що ж, в дім я матір привезу,
Живе ж сама стара Килина,
І поміч буде, та й сльозу
Розділиш з нею, як дитина.

Вже Санька й рада. Через тин
Та до подруг із новиною.
А може, стріне той один,
Що у радгосп прибув весною?

Такий чубатий… Сирота.
А вивчився на тракториста.
І Санька знає, неспроста
В очах його глибінь іскриста.

Зустріне, поглядом сяйне
І чемно скаже: «Добрий вечір!»
А то і ще якось займе,
Руками приголубить плечі.

А їй бентежно так стає,
Від сорому займуться щоки,
Та вигляду не подає,
Що не байдужий кароокий.

Та, може, ще й сама не знає,
Чому, як у вогні, палає –
Чи просто шкода сироту,
Чи серце стежку непросту

Снує вже до другого серця?
То в пригорщах пахучих груш,
То пити дасть води з відерця.
А то застигнуть, ані руш,

Стоять та й дивляться під ноги
Де-небудь обабіч дороги.
Отак було. А вже в селі
Повзуть, як гаддя, плітки злі.

Бо люди вміють зіпсувати
Все найсвятіше. Я їх знаю.
У вічі раді цілувати,
А відвернуться – нема вже раю!

…Півроку побіля корів
На балці в таборі прожито,
Серед пахучих трав, тернів,
Як день один минуло літо.

Раненько-рано на зорі
Гримить безтарка – на роботу.
Від’їде Санька, а в дворі
Андрій сивіє від клопоту.

А восени:
– З Дем’яном ми поберемося
І прийдем жити в нашу хату.
– Невінчаних я не прийму.

– Тоді відійдем в гуртожиток.
– Я – проти, передай йому.
Де візьме грошей на прожиток?
– А ми заробимо удвох!

– Таж гріх зійтися без вінця.
У Марфи сльози, як горох:
– Дурна ти, Саню, як вівця.
Он скільки хлопців за тобою!

Ти ж гарна в нас і роботяща,
А так же стрінешся з журбою,
Бо в наймах – то судьба найтяжча.
– Та ми ж не наймити, матусю,

І я його кохаю дуже,
І від свого не відступлюся!
– То йди собі, мені байдуже, –
Сказав, а серце запекло.

Тут Марфа – в сльози,
Санька – в двері.
Отак і сонечко зайшло,
Вже вечір, та не до вечері.